Розділ 17

Сев

Я справді телефоную в органи опіки зранку. Ввечері ми провідали Ваню. Він вже став більш спокійним і нам дозволили до нього підійти. А от на руки брати його не можна.

Роздивлявся його намагаючись знайти спільні риси з тією дівчинкою. Я не хотів ігнорувати слова Олени. Хоч і не вірю в долю і співпадіння.

Але я погано роздивився малу. Навіть колір очей не запам'ятав. Тому вирішив діяти перевіреним методом. Дізнатися про родину в службі в справах дітей.

— На якій ти вулиці її зустрів? — питає Ольга Вікторівна.

—Квіткова, — кажу, намагаючись точно пригадати місце.

— Ми там дітей не вилучали останнім часом, — відповідає Ольга. — Можеш вказати точну адресу родини?

— Як тільки їх відшукаю.

Завершую виклик і дивлюсь на Олену, яка з надією спостерігає за мною. І заодно їсть приготовані мною тости. Цього ранку вирішив не довіряти їй приготування їжі. Мені не важко зробити щось легке і водночас смачне. А для Олени це очевидно справжнє випробування.

— Вони знають їх? — питає, відпиваючи кави.

— Ні, — хитаю головою. — Поїдемо туди і пошукаємо самі.

Ми так нічого і не вирішили щодо нашого шлюбу в порятунок Вані. Олена ніби умисно уникала цієї теми. Навіть спробувала ввечері спровадити мене з квартири додому. Але не вдалось, бо я не збирався нікуди йти.

— Але якщо не хочеш, можу пошукати їх сам, — додаю, щоб подражнити.

— Я їду! — очікувано каже Олена.

— Але спочатку зайдемо в зал, у мене там справи.

— Як скажеш.

— От би завжди чути від тебе цю фразу, — допиваю свою каву одним котком. — В усіх сферах.

— Розмріявся.

— А що не можна? Я тобі — роздягайся. А ти мені — як скажеш.

Олена червоніє. І ховає погляд.

— Тебе тільки ліжко цікавить? — питає нарешті.

— Можна подумати, тебе воно не цікавить.

— Не цікавить!

— Брешеш і не червонієш, — чмокаю її в щоку. — Але я виведу тебе на чисту воду. Чи доведу…

— Сев! — обурено підводить погляд. Зазирає мені і в очі. — Припини мене бентежити…

А дуже хотілося. Але вона справді ніби соромиться себе і своєї сексуальності. І це по при те, що має ідеальне тіло і дуже гарячий темперамент.

— А сліди твоїх нігтів на моїй спині тебе не бентежать? — продовжую дражнити.

Олена червоніє ще дужче. І я розумію, що годі.

— Поїхали, кішка…

***

Дарма що ранок в залі вже люди. Дехто любить тренуватися саме в ранішній час, перед роботою. Поки спека не залила вулиці.

Я проходжу до Віри підписати папери і перевірити зібрані за тиждень документи.

Віра робить Олені протеїновий коктейль. І щось шепоче на вухо. Коли ці дві потоваришували? Олена дістає колоду карт… Блін, тепер зрозуміло на чому тримається їх дружба.

— Двійка кубків, — бурмотить Олена. Я перестаю слухати.

В цю мить двері в приміщення знову відчиняються.

— Сев! Я так і не знайшла хто б прикрутив ті колесики! І малий за тобою скучив! — з порогу заявляє Саша. Потім помічає Віру і Олену. — Ой, вибачте. Сев, ми можемо поговорити про нас наодинці? — киває на зал.

— Ні, — зітхаю. Бачу як в очах Олени промайнула блискавка. Ревнує. Точно ревнує. — У мене немає секретів від моєї дівчини. І я вже сказав тобі, щоб ти викликала майстра. А твоєму сину взагалі не варто до мене прив’язуватися.

— У тебе є дівчина? — вловлює основне Саша. І з неприязню дивиться на Віру та Олену. — Ти не казав.

— Бо не мушу, — знизую плечима. — Іди працюй. Там купа людей.

Коли двері за нею зачиняються, Олена дивиться на мене.

— Дарма ти її відшив, — каже нарешті.

Олена

Я знала, що нічого між ними немає. Але коли вона з’явилась, така впевнена, з порога — «малий за тобою скучив» — щось у мені засмикалося. Сев навіть не моргнув, але це «у мене немає секретів від моєї дівчини»… Він сказав це спокійно, наче йшлося про дрібниці. Але я спіймала на собі погляди — її, Віри… навіть бармена з іншого кутка за прочиненими дверима. У цю мить усі раптом вирішили, що ми пара.

Але ми не пара.
Ми навіть не домовились про майбутнє.
Ми просто разом шукаємо чужу дитину.
І спимо іноді.

Сев знову вів себе як танк. Спокійний, мовчазний, твердий. Він щось перевіряв у телефоні, щось писав. Весь зібраний. А я сиділа поруч і намагалась не думати про двійку кубків. І про те, як її можна трактувати.
Бо якщо це справді ми…
Тоді чому він не тримає мене за руку?

***

Ми їхали у знову у той квартал. Дивне місце. Де час ніби спинився і все поросло бур'янами. Мені стало холодно ще на під’їзді — хоча надворі була спека, кондиціонер дув у салон, і я тримала в руках гарячу каву.
Я з кожним метром відчувала себе все менше і менше. Як дитина, яка заходить у чужий, небезпечний район і намагається виглядати дорослою.

— Там ліворуч, — сказав Сев, згортаючи. — Тут я ми бачили її минулого разу.

Ці вулиці пахли потом, пилом і вивітреним алкоголем.
Я не знала, куди дивитись. На дітей, які гралися босоніж біля смітників? На чоловіка, що спав під тентом автосервісу? На жінку, яка несла в руках якісь пакети, схоже з порожніми пляшками…

 Сев ішов упевнено, як завжди, наче виріс тут. Я трималась трохи позаду.

— Дивися, — зупинився раптом. — Вона?

За старим, брудним парканом стояла дівчинка. Та сама — я впізнала її одразу.
Худа, виснажена, в темній сукні, яка колись могла бути рожевою. Волосся скуйовджене, коротко обрізане, на ногах подерті шкарпетки без взуття. Вона дивилася на нас із таким сумішшю тривоги і цікавості, як звірятко, загнане в кут.

— Привіт, — сказала я тихо, роблячи крок уперед. — Ми не зробимо тобі зла. Ми просто хочемо дізнатися, як тебе звати.

Дівчинка мовчала.

Сев не робив жодного руху, стояв поруч, трохи прикриваючи мене з боку. Не тиснув, не ліз наперед. Просто був — мовчазна гора тепла.