Розділ 16

Олена

В грудях все ще кипить. Він запропонував мені фактично фіктивний шлюб! Це як до такого можна було додуматися? Тобто він хоче, щоб я усиновила Ваню. Він отримає за це секс зі мною. І ніяких зобов'язань? А мої почуття в цьому рівнянні хтось враховує? Чи він думав я буду щаслива від такого повороту?

Злюсь на нього. На всю цю ситуацію і на себе також. Я ж шукала адекватного чоловіка який саме те і мав зробити. Стати батьком для Вані. Може навіть тимчасовим. А знайшла — відповідну пропозицію. Мала б заспокоїтися. Але певно мене дуже зачіпає, що це Сев запропонував. Що я що? Хочу від нього більшого? Не просто фіктивні стосунки з жалості до дитини? Напевно. Але я маю прийняти його допомогу. Просто скажу йому, що сексу більше у нас не буде. Не отримає він своїх плюшок! Хай буде безкорисним героєм до кінця!

Виходжу, завернута в рушник. Вже планую наговорити йому купу всього. Розставити всі розділові знаки між нами і нашим взаємовідносинами.

Але потім бачу його обличчя і ковтаю мовчки повітря.

— Щось сталось? — питаю, бачачи, як рішуче він збирається.

— На жаль, — зітхає. — Поговоримо ввечері, добре? Зараз маю їхати.

— Куди? — виривається тривожне.

— Кривенко дзвонив, — пояснює. Хоча бачу, що геть не терпляче. Я насторожуюсь. Невже щось сталось з тим потерпілим? Сев теж видно що нервує, хоч і не показує цього. — Зникла дитина. Зараз шукають волонтерів для її пошуків.

— Я з тобою, — кажу без роздумів. Я не можу залишитися тут в квартирі і чекати. Це чиєсь життя. Вразливе. Уява малює картину дитини, яка впала в море чи ще якісь жахіття. Ні, я не залишусь осторонь. Це не правильно.

— Я сам розберусь. Який від тебе толк?

— Не зли мене! — кажу йому, натягуючи футболку. — У мене є дві руки, дві ноги і чоі! Я можу так само як і всі прочісувати берег!

Закручую мокре волосся в хвіст. Зараз не до того, щоб робити укладку. Одягаю шорти.

— Все! Бачиш, я готова! — кажу Севу. — Поїхали.

Він перехоплює мене біля дверей, бо я вже несусь туди. Щоб не залишив мене саму вдома. Щоб встигнути. Притягує до себе і коротку цілує в губи.

— Поїхали, — кажу нарешті. — Але від мене далеко не відходити, зрозуміла?

— Ти що думаєш, я буду тягарем? Ти знущаєшся?! — сваримось ми вже на сходинках. Бо квапимось до виходу.

— Я просто хочу, щоб ти була під моїм наглядом, — кидає, не обертаючись. — Будь ласка, не додавай мені там проблем.

— Ти! Ти.., — слів у мене бракне, щоб виразити свої емоції. Вважає, що я як мала дитина. Але по іншому. Не так як мама. Сев мене все ж з собою взяв. Отже, бурчить про людські очі.

Приїздимо до відділку поліції. Неочікувано тут виявляється вже багато людей. Дехто тисне Севу руку і щось каже. Я пропускаю ці привітання поза вухами. Більше цікавить інформація, хто і як зник.

Нас ділять на групи і райони.

Пропав хлопчик, п'ять років. Пішов з дому і не повернуся. Мати намагалась знайти сама, коли не вийшло звернулась в поліцію. Для багатьох волонтерів це звична річ, як виявилось. Для мене маленька особиста трагедія.

Я уявляю цю нещасну дитину. Яка з самого ранку десь блукає і не може знайти маму. І в моїх грудях болить. Він обов'язково має знайтися. Живим і неушкодженим. Я не хочу вірити в те, що з ним сталось щось погане.

Дістаю карти. Сев кидає погляд на мої руки. Кривиться.

— Тільки не кажи, що шукати будемо за допомогою екстрасенсорики, — каже мені. — Зараз твоя шизотерика зовсім недоречна.

— Це тобі не доречна. А я хочу подивитися, живий він чи ні.

Але вагаюсь. Боюсь побачити відповідь карт. Якусь мить кусаю губу. Сев махнув рукою. Мовляв, роби що хочеш, аби під ногами не плуталась. Дістаю карту. Зірка. Надія.

— Він точно живий, — кажу я.

— Ну то спитай карт, де його шукати, розумниця, — хмикає Сев. І паркує машину.

Сев

Ми їдемо по району. Олена щось там шурхотить своїми картами. Залишив її в спокої. Поки вона зайнята своїми гаданнями, можна сказати, що вона безпечна. Я ж звіряюсь з координатором пошуків, читаю новини від інших пошукових загонів. Ми крутимось по району де зник малий, поступово розширюючи коло пошуків. Така собі спіраль.

Машину зрештою доводиться залишити. Ми оглядаємо всі підозрілі будівлі, перевіряємо каналізаційні люки… Малого немає. Він мов крізь землю провалився.

Але район мені не подобається. Тут живуть переважно маргінали. Не хочеться думати про погане. Але всі ці думки так і лізуть в голову. Малого могли вкрасти умисно.

Періодично опитую зустрічних, показуючи фото малого на телефоні. Але його не бачили. Та і всі хто міг вже долучився до пошуків. Район буквально кишить волонтерами.

Олена ходить за мною тінню. Здається, їй починає доходити серйозність ситуації.

— Він точно живий. Точно. — бубнить собі під носа. — Певно наляканий. Але з ним має бути все добре… Он він!

Показує рукою кудись. Там справді миготить якась дитяча спина. Біжимо туди. І опиняємось перед дівчинкою. Очі великі, перелякані. Волосся коротко стрижене. Навіть не відразу розумію, як я впізнав в ній дівчинку. Бо вона брудна і виглядає як хлопчик.

— Це не наш, — кажу я.

Дівчинка виглядає старше ніж п'ять років.

— Що ти тут робиш сама, манюнь? — питає Олена.

— Гуляю, — знизує плечима. — А ви хто?

— А де твоя мама? — питаю я.

Це не правильно, що дитина гуляє сама. І неправильно, що вона мені здається знайомою. Ніби вже десь бачив ці очі. Але от пригадати де — не можу.

— Мама хворіє. А ви не з опіки? — схиляє голову на бік і чухає за вухом. Помічаю на голові розчесані місця, які видніються крізь волосся.

— Ні, — кажу. — Не з опіки. Ти тут оцього хлопчика не бачила?

Розумію, що маю зосередитися на Іллі. Але і дівчинку без нагляду кинути не можу. Коли тут таке коїться, невідомо чим закінчиться її самостійна прогулянка.