Розділ 14

Сев

Зранку прокидаюсь від дзвінка будильника дуже роздратований і злий. Всю ніч майже не спав. Прислухався до кроків у під'їзді. Але так і не почув, чи відкривалась квартира поруч! Де вона спала? Де була?

Чому бісюсь від цього, сам не розумію. Але мене дратує все. Шум чайника, писк будильника, краплі води на тілі. Нічого з цього не заспокоює. Мені здається, що Олена була не вдома і так і не повернулась в ночі. А раптом потрапила в якісь неприємності? Я б вже знав… Чи ні? Записала мене в ненадійні помічники? Чорт! Що мені з нею робити?

Мене завжди бісили нав'язливі жінки. Але зараз, коли я зіткнувся з тією, що не нав'язалась мені погано. Обпікаю язик гарячою кавою. Бляха! Я мав свободу дій і я скористався нею. Чого ж мені так хріново? Краще б вона мені надзвонювала всю ніч. Написала б хоч щось. Обізвала довбнем. Але ні. Навколо мене якась дурнувата тиша в якій плавиться мій мозок.

Їду с правах. Проте такий злий, що розумію — в такому стані або вб’ю, або когось покалічу. НЕ можна мені зараз до людей. Нічого гарного з того не вийде.

Повертаюсь в зал.

Там Віра. Загадково посміхається.

— Бачив, — каже. — В нашої красуні нарешті з'явився кавалер?

Відчуття ніби мене вдарили по обличчю.

— В кого? — питаю, і дивуюсь як нерівно звучить мій голос.

— В Сашки. Вчора сторіс виклала, що в домі нарешті є мужик.

— Дурепа! — в серцях вигукую, викликаючи ображений вираз на обличчі у Віри. — Та не ти, — хоча і вона теж. Відразу треба уточнювати про яку “красуню” мова йде.

— А що ти хотів? Сашка дівчина видна, упустив свій шанс, Орел, — починає захищати тренерку Віра. — Знайшла вона нарешті собі когось…

— Нікого вона не знайшла, — зітхаю. — Це я їй допоміг шафку зібрати. І все. Нічого між нами не було.

— Аааа, — Віра киває. — І як твій шляхетний вчинок оцінила Олена?

— Ніяк, — кажу і тікаю з кабінету адміністраторки. Ще мені не вистачало з нею своє особисте обговорювати. Сподіваюсь, тільки Олена не бачила що там навиставляла Сашка. Бо… Бо я почуваю себе дуже незручно.

Сидячи на тренажері усвідомлюю паскудні речі. Я знову тікаю. Олена мені не пара? Та це я їй не пара. Вона сильна, вона хоче щось важливе. Врятувати дитину, зробити для нього краще життя. А я? Я живу від задачі до задачі.

Кидаю рушник і йду в холодний душ. Я придумав собі обмеження. Сам. А насправді проблема в тому, що я боюсь. Не виправдати її сподівання. Не впоратись. Не знаю, як бути батьком. Не знаю, чи щось зможу… Але я маю змогти.

Чорт! Запропоную їй свою допомогу. Ми одружимось і заберемо Ваню. Якщо вона захоче.

— Сев! — Саша перехоплює мене на виході з роздягалки. — Ти погано прикрутив ніжки… Може глянеш увечері?

— Не можу, Саш, — хитаю головою. — у тебе ж є брат чи он … Толіка попроси, — киваю на тренера. — У мене справи цього вечора.

Сашка розчаровано зітхає. Але я вже заведений і мета у мене інша. І інша жінка в голові. Я маю поїхати до неї. Сподіваюсь, вона вже вдома. Бо до вечора просто з розуму зійду. Набираю Олену. Довгі гудки і тиша. Не бере слухавку. Якщо вона не вдома, я клянусь, переверну все місто. Але я знайду її!

Біля під'їзду ледве не зачіпаю капотом чийсь “лексус”. Так сильно задумався про те, що скажу. Наставлять тут.

Психую, але беру себе в руки. Дзвоню в двері її квартири.

Нервую. Зараз скажу їй все. Це не так легко, як думалось. Але шляху назад вже немає.

Чую як клацає замок і відчуваю якесь полегшення. Отже, вона вдома. З нею все добре.

Ловлю Оленин розгублений погляд.

— Сев, ти не вчасно, — каже здавлено.

— Там хтось прийшов? — чую за її спиною роздратований чоловічий голос. — Олено! Хто там?

По тілу розливається холод. Ніби хтось кинув мені в нутрощі пригорщу льоду. Але він не рятує від пожежі ревнощів, що розгорається і застилає червоною пеленою погляд…

Олена

Олена

Після майже безсонної ночі я збираюсь до адвоката. Моя рішучість відстояти Ваню тільки визріла сильніше. І як знак долі я приймаю двох вранішніх клієнток, які заплатили за сенс достатньо, щоб я могла оплатити послуги юриста.

Але робота з дівчатами змусила мене відкласти власні плани. А коли вже зібралась виходити з дому в двері подзвонили. Чомусь думала, що прийшов Сев. У нього ж зламаний душ. Чи вже ні?

Я ривком відчиняю двері в якомусь хвилюванні. Але там…Там мій батько.

— Як ти мене знайшов? — питаю розгублено.

— Думаєш це було так складно? — він дивиться на годинник. — У мене мало часу, що назад їхати. Збирай речі!

Безцеремонно проходить в квартиру, і посуває ногою Руду. Не боляче. Але мені все одно неприємно.

— НЕ смій торкатися Рудої, — кажу батькові в спину. — Це по перше.

— А по-друге? — він озирається.

— Я нікуди не поїду, — дивлюсь йому прямо в обличчя.

З моїм татом складно сперечатися. Навіть мама його слухає. Але зараз я відчуваю в собі силу опиратися.

— Отже, бунт? — батько сідає за барну стійку, яка умовно ділить студію на дві половини і клацає чайник. — Думаєш, зможеш мені опиратися?

— Думаю, що сама вирішу, що мені робити.

— Мати сказала, ти вирішала когось усиновити.

— А хоч би і так? — мені неприємно все це.

Дратує тон, яким він зі мною говорить. Мов з малою дівчинкою. НІ. Мій тато не завжди такий. Зазвичай він люблячий і турботливий. Але тільки не тоді, коли вважає, що його дитина чинить помилку всього життя.

Зараз під його суворим поглядом мені хочеться чиєїсь підтримки. Опори. Але є тільки я та Руда.

— Ти не витягнеш це сама. Ти просто втомилась, і знову шукаєш собі складнощі замість нормального життя. Дитина? Це не іграшка, — тим часом каже тато. — Повір мені. Ти не впораєшся.

— А ви з мамою мені не допоможете? — відчуваю якусь внутрішню порожнечу. Ніби з мене вийняли стрижень. Я знову та сама маленька дівчинка, що і колись. І на все треба дозвіл тата.