Розділ 13

Олена

Як би мені не хотілось уникнути спілкування з Севом, але я пам’ятаю, що після обіду ми планували знову провідати Ваню. Тому прогулявшись по набережній і попрацювавши вдома, я вирішую що настав час йому зателефонувати. Бо сам він про мене забув.

Або просто не знає, що сказати… Або я придумую йому якісь виправдання, хоча насправді він вже отримав від мене що хотів і тепер буде вдавати ніби нічого не було.

Хто зна. Навіть карти мовчать про це. А я зробила розклад. Не втрималась. Мені хотілось дізнатися більше про нього і ту Сашу… Чи все так, як виглядає. Віра нарозповідала всіляких дурниць, але мене це зачепило.

По суті я по Сева не знаю нічого, крім того, що він волонтерить, здає кров і тримає мережу спортивних залів в місті. Але я не знаю нічого про його особисте життя. А у такого як він від дівчат відбою певно немає. Про це і Віра казала.

Карти показують що між ним і тією Сашею якісь незрозумілі стосунки по дияволу. Мене це не радує.

На мій дзвінок він довго не відповідає. Я вже думаю покласти слухавку. Але нарешті чує хрипке:

— Алло.

— Коли тебе чекати? — питаю я відразу по діловому.

— Звучить наче ти вже моя жінка, — чую що він посміхається. Червонію чомусь. — А навіщо ти мене чекаєш? Скучила?

— Сев! Ми ж домовлялись поїхати в лікарню до Вані.

— От чорт! Я…

Замовкає на пів слові. Я тамую подих. Сев зітхає і нарешті видає.

— Вибач, я вже пообіцяв свою допомогу підлеглій. Давай завтра поїдемо? Зранку?

Тепер моя черга замовкнути. Подумки рахую до трьох, перш ніж відповідати. Хочеться лаятись і звинувачувати його в черствості. Чомусь відчуваю себе як в ті моменти, коли брехав Діма. Я брехню відчуваю на рівні спинного мозку. І зараз Сев мене обманює. Щось недоговорює.

— Олено? — чую нотку стурбованості. — Ти образилась?

— Ні, — сама дивуюсь як рівно звучить мій голос. — Звісно ні! — вже жвавіше. — Авжеж колега і її проблеми важливіші за маленького хлопчика, — не стримую жовч. Скидаю виклик.

До біса його. Про що мені ще з ним говорити. Намагаюсь знайти раціональне пояснення всьому. Чому він забув про нашу домовленість? Та просто тому, що йому плювати і на мене і на Ваню! От і все пояснення. Я б ще зрозуміла, якби він поїхав до когось з дітей. Там могла б бути складна ситуація. Але колега? Ну навряд чи там щось термінове!

Збираюсь швидко. Хапаю сумочку. Але біля порогу зупиняюсь. На очі навертаються непрохані сльози. Мені образливо не за себе. А за немовля, яке одне в лікарні.

Поки витираю сльози і знову вмиваюсь, телефонує мама. Знаю, що не зупиниться. Тим більше ми вчора з нею так і не договорили. Краще взяти слухавку, щоб не нервувала.

— Доцю, ти взагалі про маму не думаєш? — відразу летять обвинувачення. — Мені ледве вчора швидка не знадобилась! Так погано було.

— Чому? — сідаю на край ліжка.

— Бо ти мене довела! Рідну матір!.

— Чим довела? — образа на Сева, розпач і роздратування від безпідставних звинувачень сплавляються в одну емоцію. Злість.

— Своєю поведінкою! Ти хоч розумієш, як я переживаю?

— У мене своє життя! Я виросла! Змирись! — ледве не кричу я.

— У тебе в кімнаті був чоловік!

— І що? Я не маю права на чоловіка в кімнаті?

— Хто він?

— Не важливо! Це моя справа з ким спати і що робити. Благаю, більше не лізь! Я сама вирішу що мені робити. З ким зустрічатися, лікуватися чи усиновити дитину…

— Яку ще дитину?! — мама вже кричить. — Ти з глузду з'їхала? Ти знаєш яка в цих дітей генетика? Вони від наркоманів і п'яниць! А ти зможеш ще свою дитинку мати! Ми оплатимо сурогатну матір…

— Навіщо? В світі так багато дітей яким може знадобитися моя турбота…

— Не допущу! Негайно повертайся додому!

Сев
 

Мене розриває зсередини від суперечностей. Відчуваю себе винним за те, що відмовив Олені. Ми ж справді домовлялись провідати малого. Але я так закрутився і поринув в свої думки, що забув про це.

Та і по суті до немовляти нас все одно б не пустили. Тільки подивитися через двері… Отже, певно мозок і відкинув це як щось неважливе. Але тепер розумію, що воно важливе, ще і як.

З іншого боку мені незручно перед Сашею. Тому краще допомогти їй і швидко відборсатись від її приставань.

Тому забираю Сашу з спортзалу і разом їдемо до неї. По дорозі вона намагається завести розмову. Але не клеїться. Я пригадую як поруч сиділа Олена і у мене відчуття, що зараз я її зраджую.

Але це не так! Вона сама мене виставила. Сама назвала помилкою, те що сталось. Я їй нічого не винен. Вона виставила межу. То чому ж в її голосі звучав біль? Так задумуюсь, що ледве не проїжджаю на червоне світло.

— Сев! Ти мене лякаєш. — Саша хапається за ручку дверей, коли я різко гальмую. — у тебе все гаразд?

— Так, — кажу. — Все добре. Не бійся, буду їхати обережніше…

***

— Ось шафка, — показує на купу білих дошок і пакетики з шурупами. — Тут реально не зрозуміло, що з цим робити.

— Розберусь,— відразу берусь до справи. Шафа не складна. Тому робота йде дуже швидко. Проте в якийсь момент не витримую, і пишу Олені.

“Ти сердишся?”.

Але відповіді немає. Я вже завершую прикручувати ручки на дверцята, а вона все так само не відповіла.

Це мене злить. Чому вона так поводиться? Я що, її чоловік? Чому вона така ображена? Невже через малого? Ну то поїдемо до нього завтра зранку! Випрошу у головлікаря можливість взяти його на руки, якщо йому це не зашкодить. Але ж не можна бути такою впертою!

Потім думаю, що можливо вона все ж хотіла б від мене більшого. Але я бляха їй непара! Звісно вона може навіть погодитися на стосунки. Проте зрештою все одно піде від мене. Коли зрозуміє, що опинилась в пастці. Або залишиться з жалю. Придумає собі таку аскезу. Хіба що… Та ні. Думка, яка приходить мені в голову здається дурною.