Розділ 11

Олена

Сев сідає поруч зі мною на пірс. Дошки ще зберігають тепло. Я відчуваю, як його рука лягає мені на плечі. Цей жест був таким природним, таким теплим, що я не наважилася поворухнутися. Навіть навпаки, трохи притулилася, відчуваючи, як тіло розслабляється поруч з ним. Від нього віяло спокоєм і якоюсь незвичною, але приємною впевненістю.

Море лагідно шумить біля ніг, в ньому відбиваються зорі і світло ліхтарів десь там далеко. І певно якісь кораблики, які плавають на обрії. Цей момент здавається ідеальним, немов вирваним з іншої реальності, де не існує ані лікарів, ані документів, ані козла, який мене розвів на вечерю. Все ще відчуваю сором за свою наївність. 

Мама б мене вже замучила нотаціями. Та я і сама дивуюсь, як після альфонса Діми так опровостоволосилась знову? Ніби вже вивчила цю братію. Але очевидно мені подобається танцювати на граблях. 

ТІ тільки рука Сева мов надійний рятівний круг. Не дає скотитися мені у відчай. 

І тут мене охоплює двоїстість почуттів. З одного боку, я насолоджувалася цією близькістю, цим затишком, що огортав мене з голови до ніг. З іншого боку, всередині з'явився дрібний, але наполегливий голос страху. "Чи можна так швидко довіряти?" — шепотів він. "Чи варто відкриватися, коли попереду стільки невизначеності?”... 

— Ну і як тобі море? — питає Сев, перериваючи затишну тишу. 

— Чудово, — відповідаю я. Повертаю голову, так щоб глянути на його обличчя. 

Ми так близько одне од одного. НАші губи в кількох сантиметрах. І я майже хочу щоб він мене поцілував. 

І розумію, що це халепа. Бо я не маю цього допускати. ВІн сприйме мою поступливість за доступність. І може скористається цим. А я… я боюсь закохатися. Бо тоді мені буде в рази складніше знайти підходящу пару, щоб врятувати Ваню.

— А ти не хочеш зробити експертизу ДНК? — питаю я у Сева. — Раптом малий все ж твій? 

— Це виключео, — каже вперто і стискає губи в незадоволені.

— Але чому? Чому вона принесла тобі дитину під двері? 

— Не мені! Там жив кварирант. Я його шукаю! І взагалі, подумай, може у Вані є батько, який буде радий забрати його з лікарні додому. 

— Ти вже знаєш, яка його мати. Думаєш батько кращий? Певно кинув її вагітну і втік! — кажу з натяком на Сева. Вже й сама собі не вірю. Він би так не зміг. Він би не покинув вагітну жінку. 

Проте з іншого боку  я так мало про нього знаю. Лише те, що він хоче дітей. Але напевно своїх. ВІд коханої жінки. Саме те, чого  я йому не дам. 

Настрій знову псується. 

— Завтра піду до адвоката, — кажу я. — Спробую забрати Ваню без чоловіка. Шанси зменшуються, але не сильно. 

— Вперта, так? — він підхоплює моє підборіддя і зазирає мені в очі. 

В його погляді відбивається море і зорі. Красиво. І я остаточно втрачаю зв'язок з реальністю. ЗАчаровано дивлюсь то йому в очі, то на його губи. Облизуюсь. Бо в роті стало сухо. А кисню легеням — мало. 

— Що ти зі мною робиш? — шепоче він.

А потім цілує. Прямо так, як я хотіла. Палко і ніжно одночасно. Втягує мою нижню губу, торкається своїм язиком мого язика, розпалюючи раніше невідому мені пристрасть. Випите вино і мій незвичайний настрі роблять мене такою податливою. Якщо полумати  у мене ніколи в житті не було такого… І я тамую подих, намагаючись продовжити цю мить ще і ще. 

Потім хапаю ротом повтіря, коли поцілунок закінчується. 

— Тягне до тебе, як магніт, — зізнається Сев розгублено. — Але ми не маємо цього робити. 

Здається, йому щось не сподобалось. Стає гірко. Холодне розчарування. Слизьке, і болісне. Накочує на мене разом з поривом бризу, я і здригаюсь. 

— Я хочу додому. Там Руда сама, — кажу перше ліпше. 

Сев знову супться. Підводиться і дає мені руку. 

— Давай, відвезу тебе додому. 

Його рука стискає мою долоню сильніше ніж треба. Але я розриваю цей контакт. Болісно стискається щось в животі. Я не маю до нього щось відчувати. Не повинна привязуватися. Він лише сторонній чоловік. А я… підопічна. 

На очі навертаються сльози. Якого біса мені так не щастить? Певно недостатньо я карму очищую. Треба придумати якусь аскезу. 

— Оленко, ти знову засмучена, — каже Сев. — Думав, море тобі підніме настрій. 

— Поїдемо завтра до Каті? — питаю я. — Може їй потрібна наша допомога?

— Завтра я не можу, — він відводить погляд. — У мене важлива зустріч. 

І в середині знову все обривається. Так кажуть, коли хочуть щось приховати. Або когось.  

Сев 

В машині Олена мовчить. Не розумію, що її засмутило.

— Завтра знову на побачення підеш? — питаю я нарешті у неї.

— А що? Одне невдале побачення ще не значить, що всі чоловіки навколо негідники, — відповідає вона. — Але і таких вистачає.

Хочеться обійняти її, потрясти за плечі легенько, а потім знову почати цілувати. Захопити в полон ці солодкі губи, м'яти їх і насолоджуватись їх смаком. Ще і ще. Але я забороняю собі навіть думати про це. Не можна. Вона заслуговує на щастя. На чоловіка, який буде її кохати, і дасть їй все те, про що вона мріє.

Я ніби опиняюсь десь там, далеко, в минулому. Коли прийняв таке саме рішення щодо своєї дружини. Знову гірке розчарування. Якби у Олени вже були діти в нас все ще могло б скластися.

До її квартири заходимо разом.

— І довго в тебе ще буде несправний душ? — я цього питання боявся. Хоч і чекав її.

— Вже набрид тобі? — питаю, намагаючись посміхнутися.

— НІ, що ти. Це зрештою твоя квартира. Просто цікавлюсь…

Підхоплюю Руду на руки і падає на ліжко. Гладе кішку, хоч та і пробує опиратися.

Йду в душ. Тут все пахне Оленою. Її шампунем. І запах проникає мені під шкіру. Знову викликає нестримне бажання заволодіти нею. Майже мана якась. Але я не дозволяю собі нічого зайвого.

Коли виходжу з душу, Олена сидить в телефоні і щось там захоплено друкує.