Розділ 10

Олена

Слова лікарки пронизують неприємним відлунням в душу, залишаючи гіркий присмак роздратування та образу. Її холодний, прагматичний тон, що схожий на вирок, викликає внутрішній опір. Я не питала її рекомендацій, не шукала дозволу. Кожна фраза лікарки, здавалося, була спрямована на те, щоб відмовити мене, посіяти сумніви, підкреслити складнощі. Але моя рішучість тільки міцнішала з кожним таким застереженням. Я відчувала, що це не вибір, а доля. Я дитину цю не обирала. Ваня сам мене знайшов. Лежить бідолашний там самотній. 

Образ Вані, такого крихкого, покинутого, стояв перед очима, викликаючи хвилю ніжності та глибокого співчуття. Моє серце стискалося від думки про його самотність. Я бачила його не просто як "дитину", а як живу душу, яка потребувала любові та захисту. Мені хотілося обійняти його, зігріти, захистити від усього світу. Це відчуття було настільки сильним, що я майже фізично відчувала порожнечу в руках без нього.

Я вже уявила, як Ваня буде бігати по моєму дому, як я буду читати йому казки на ніч, як він буде сміятися. Ці думки були такими яскравими і реальними, що будь-які перешкоди здавалися дріб'язковими. Мені було байдуже на паперову тяганину, на фінансові труднощі, на осуд чи поради інших. Все, що мало значення, це тепло і світло, яке Ваня міг принести в моє  життя, і яке я могла дати йому.

— Ходімо, — Сев торкається моєї долоні. — Прийдемо завтра. Обіцяю. 

— Хоч ти з нею поговори, — лікарка співчутливо зітхає. — Ця дитина це тягар. А у такої молодої дівчини ще свої будуть. І куди потім Ваню? Назад в дитбудинок? Я знаєш, скільки таких бачила сімей. Візьмуть награються і потім не знають, куди діти. 

Я це відчувала. Що лікарі, можливо, дивилися на мене як на чергову жінку, яка піддається емоціям, не розуміючи всієї відповідальності. Але вони не розуміли мене. Я була готова до цієї відповідальності. Я відчувала, що бути матір'ю — це не тільки народжувати, але й любити, піклуватися, виховувати. І Ваня, який так несподівано увірвався в моє життя, дав мені це глибоке, майже первісне відчуття материнства. Я не могла відмовитись від нього.
— Людмило Олегівна, Оленка не така, —  несподівано вступається Сев. — Вона серйозно хоче… Так треба. 

Мене затоплює дивовижна хвиля вдячності до цього великого чоловіка. До його розуміння і терплячості. А потім я пригадую свої підозри про те, що дитина може бути його, і мене попускає. 

Йду коридлром, уявляючи що моя мама буде слово в слово повторювати слвоа лікарки. Вона буде дуже зла і не  в захваті, що я вирішила чинити по своєму. А отже треба прискорюватися…

***

Я записала кілька відео для соцмереж з розкладами, провела одну консультацію, і встигла записатися на завтпа до алвоката. Я вирішила, що маю бути дуже зібраною. І наполегливо працювати. А ще мені треба партнер який допоможе забрати Ваню. 

Тому зараз, нервуючи, збираюсь на побачення. Я ніколи в житті на побачення не ходила. Ну тобто з Дімою ми зустрічались авжеж. Але це було здебільшого з ініціативи батьків чи Діми.

А тут таке. Сама домовилась з чоловіком. І тому у мене тремтять руки. І ноги підгинаються. Але я переконую себе, що це заради Вані. 

— Ми повернемо його,—  кажу Рудій. — І ще понянчимо дітлахів. Обіцяю. 

Рада свій захват не виказує. Може їй  ітак вже добре. Але я я думаю. Вон абуде рада дитинчаті як і я. 

Одягаю легку сукню, і заплітаю волосся  в косу. Моє завдання не зваблювати. А показти, що  я готова до повноцінного партнерства. Косметики теж мінімум. 

Може так на побаченя і не ходять. Може треба було взяти щось відвертіше? Я кручусь біля дзеркала. І ловлю себе на тому, що прислухаюсь до під'їзду. Чи не прийшов вже Сев? Але з іншого боку — якщо прийшов, то забракує і цього жениха. Йому всі не такі. Ніби він щось в цьому тямить… І взагалі чого причепився до мене? Навіть думка закрадається, що його батько підіслав мене вартувати. Але я її відкидаю. 

Зрештою відкинувши всі сумніви і набравшись сміливості, рішуче крокую до виходу з квартири. Вперед, в нове життя. Аби я тільки знала, чим завершиться цей вечір… 

Сев

Розвіз гуманітарку нужденним. Провів бесіду з вітчимом малого з залу. Відчуваю випадок складний, доведеться навідуватися до них ще не раз. Мужик виявився слабким до навіювань щодо хорошої поведінки. Але я вмію переконувати. 

Паркую машину і мимоволі дивлюсь на вікна своє кваритранки. Там темно. Дивно. Спить? 

Я підіймаюсь на свій поверх і йду за рушником. Скоро їй напевно набридне, що я ходжу в її квартиру. Але поки нічого не каже — можна понахабніти. І ніби розумом усвідомив — треба залишити її в спокої. Але все одно роблю дурницю за дурницею. 

На дзвінок у двері — тиша. Я починаю відчувати легке занепокоєння. Дзвоню ще раз. І ще. 

І знову повна тиша. Її там немає. 

Тривога починає зростати. Куди цю дурепу понесло? Просив же без мене не займатися самодіяльністю! По відчуттях, зараз влізе в якусь халепу. А мій індикатор неприємностей завжди працює справно. От тільки — як раніше не відчув? 

Дзвоню їй. Після кількох гудків в слухавці мляве:

— У тебе є запасні ключі, якщо треба душ…

— Що з голосом? — відразу питаю, насуплюючись. 

— Нічого.

— Олено, не треба мені брехати. Де ти? - на фоні її голосу музика і шум. 

— В ресторані “Арменія”, — відповідає вона приречено. 

— Чекай, скоро буду. 

Не до розпитувань. Точно влізла в щось. Ні на хвилину без нагляду залишати її не можна. 

До ресторану доїждаю за десять хвилин. Містечко у нас не дуже велике. 

З тераси лунає колоритна музика, в ресторані доволі людно. Шукаю поглядом Олену. Сидить за столиком сама. В руках келих з червоним вином. На столі — її тарілка з якимись справами. Погляд — як у покинутої собаки. Сумний. 

— Що сталось? — питаю я. — Виглядаєш так, ніби якесь горе. Все точно гаразд?