Розділ 5

Сев

Дивлюсь на педіатра. Десь моїх років жінка, миловидна, і дуже приємна. ВІд самого початку воркувала до Вані і при цьому спритно оглядала. Але після її питання вся її привабливість, розсіюється мов роса на сонці.

Олена червоніє.

— Я нічого не вживаю! — з обурення видає Олена. — Що за питання такі! 

— Я розумію, що ви прийшли сюди анонімно не просто так, — педіатр коротко всміхається. — У вас є причини. І ви сказали, що дитина на штучному вигодовуванні. Як давно? 

Знову питання, на яке у нас з Оленою немає відповіді. 

— Конкретно цю суміш ми спробували вчора, —  викручується моя квартирантка. 

— Нажаль, його доведеться госпіталізувати, —  відповідає, суворо підтискаючи губи. — Сходе на суміг ви дитину перевели вчора і у нього синдром відміни. Це звісно вааш справа, чим скбе труїти, але залишати дитину в небезпеці ми не можемо. 

— Стивайте, —  в пробую втрутитись, помічаючи як дитячі очі Олени наповнюється відчаєм і слізьми. — Оленка і правда нічого не вживає, але…

— Мовчіть татусю! Я розумію, ваші спроби уникнути неприємностей, але на жаль по іншому не вийде. У дитини може не витримати серце, ви це розумієте? 

— Це не наша дитина, —  зізнаюсь я. 

— Сев! — Олена ахає і більше не стримує сліз. 

Тим часом лікарка комусь телефонує, виходячи з кабінету.

— Давай втечемо, —  каже Олена, притискаючи малого до себе однією рукою, а іншою згрібаючи його речі, які зняли під час огляду. 

— Оленко, не роби дурниць, —  підходжу до неї, і забираю з її рук Ваніний комбінезончик. — Ми ж не хочемо нашкодити йому? — торкаюсь пальцями пушка н аголові у малюка. 

— Але вони заберуть його у мене, —  вона схлипує.

— Заберуть, —  киваю. — Бо йому потрібен лікар. І обстеження. Треба діяти так, я кбуде краще саме для нього…

В цю мить повертається лікар.  

— Документи на дитину у вас при собі? Знаєте, чим займалась його мати? Схоже, що вона сиділа на важких наркотиках… Зараз приїде швидка, і дитину заберуть в дитячу лікарню. 

— Це несправедливо, —  Олена цілує в щоку Ваню, який після усіх пригод нарешті вирішив подрімати. — І він вже заспокоївся. І можливо все буде добре. І…

— Олено, ми не знаємо, хто його мтаи, —  заслуговую за ці слова повний спопеляючого гніву погляд Олени. — Можливо у Вані є інші проблеми зі здоров'ям, які треба виявити і вчасно лікувати, —  намагаюсь говорити розсудливо. Але вона повоиться так, як подилась би будь-яка нормальна мати в якої зібрались відібрати дитину. Вона в паніці, готовій зірватись в істерику. 

Хочу подбати про цього малого. Але, чесно — я геть не знаю, як це робиться. Здоровий мужик, керую мережею спортзалів, бізнес-плани по папках розкладаю, перемовини веду. А тут — дитина. І я почуваюсь ніби школярем, який забув домашку.
Безпорадним.
І в голові лише одне: як не нашкодити. Як правильно?

Розумію, що логічно було б здати його в притулок, щойно вдасться вибратись із цієї ситуації.  Дитина ж зовсім мала — є шанс, що його швидко всиновлять. Гарна родина, тепло, турбота.
Може, якби я був одружений, і сам би задумався.

Але… сама думка про дитячий будинок викликає в мені глуху апатію. Не тому, що я проти закладів — просто… я не можу отак легко передати його з рук у руки.
Комусь чужому.
Хоч і я йому поки ніхто — чужий. Але хтось його вже залишив. І, чорт забирай, я не хочу бути другим.

Олена шладить його голівку, перебираючи пальцями тонке, м’яке волоссячко. Зітхаю. У нього явно щось не так. Тепер перебираю всі ті дрібні деталі, які бачив вчора і сьогодні зранку. Плач був нестерпний. Тіло напружене. Очі ледь фокусуються.
Синдром відміни, як каже педіатр?
Це ж треба було народити й викинути, знаючи, що в дитини може бути ламка.

Мені шкода його до болю. Тільки починає життя — а вже такий тягар.
І що я маю робити?
Йти в кожен притон й питати у кожного наркомана, чи не бачили таку-то жінку з немовлям? А якщо вона навіть не звідти? Але я це зроблю. Переверну все місто, але знайду його матрі. Хоча б, заради Олени. Бо її розпач ріже мене по живому. 

Олена

Його у мене забирають. Прямо з клініки. Розумом усвідомлюю — так буде значно краще і безпечніше для нього. Але серце, яке за добу вже встигло привязатися до малого нестерпно болить. 

І вже мене не радує ані море, ані сонце… Бо це так несправедливо. Так боляче. Знову пережити те саме. Мені ніби дали шматочок щастя потримати в руках, відчути як це — материнство. І знову відібрали. 

— Олен, ну ти ж розумієш…

Сев теж видно переживає. Але якось по своєму. Або просто вдало ховає своє полегшення. Він не розуміє всього того, що відчуваю я. 

— Все що я розумію, це що я десь сильно напартачила в минулому житті, —  кажу глухо. — Треба якось все це виправити. 

— От шизотеричка нещасна! — він зло стискає кермо. — До чого тут карма і минулі життя? Ти про майбутнє думай.

— А яке у мене майбутнє? — питаю похмуро. 

— Ми знайдемо матір Вані, — каже Сев. — В мене в під'їзді камери, думав і так і інак дивитися їх після відвідин клініки. Потім обійду притони, знайду її…

— І що це нам дасть? — я поки не можу вхопитися за його думки. Бо мій біль такий всеобємний і всепоглинаючий, що я не можу мислити чітко. Груди здається зараз розірве. 

Ще і телефон вібрує постійно. Це мамі з самого ранку не спокійно, що я ще не надіслала фотозвіт про свій відпочинок. 

— Вона відмовиться від дитини на твою користь, — каже Сев. — Якщо тобі звісно дадуть усиновити дитину. 

— Я думала спочатку підшукати собі якогось вдівця з дітьми, — зізнаюсь. І помічаю, як Сев несподівано стискає зуби, так що жовна заграли. Але не перебиває мене. — Але варіант усиновити Ваню мені подобається більше. Якщо дадуть… 

— Процес всиновлення довгий, — каже рівно Сев. — Знайдеш ти собі чоловіка з причепом ще до того, — каже рівно. Але я бачу, що він чогось сердиться. — Це підвищить твої шанси на усиновлення.