Розділ 4

Олена

Коли за Севом зачиняються двері я беру Ваню на руки і роздивляюсь уважніше. Треба і правда подумати, як його всиновити. 

Він випив трохи з пляшечки і невдоволено її виплюнув. 

Вирішую погулити, як відбувається усиновлення дитини. 

Але варто мені ввімкнути телефон, як відразу телефонує мама. Певно чергувала біля слухавки, чекаючи, поки я зявляюсь в мережі. 

— Так, мам, — відповідаю я. Совість не дозволяє не брати слухавку. Знаю, що вони будуть дуже сильно турбуватися. А потім тато ще і приїхати може. Він такий. 

— Як доїхала? Влашутвалась? Ти  втому готелі, що я знайшла? — відразу купа питань. 

— Так, все чудово, — кажу я. 

— Ти б могла почекати, поки у мене буде відпустка і ми б поїхали разом. 

— Мамо, я ж сказала, що хочу побути сама! 

В цю мить Ваня вирішує нагадати про себе гучним плачем. 

— Олено, там що дитина? 

— Це у сусіда, —  кажу я. Майже правду. Це ж Сева малюк. Що б він там собі не заперечував. 

— Олено, в що ти там вляпалась? В готелі, який я тобі обрала чудова звукоізоляція, чи ти десь ходиш вночі? — тон стає строгим. 

— НІ мамо, я в номері. Нажаль балкон відчинений, тому і такий шум. 

Притискаю телефон до рук і намагаюся вгамувати крик Вані. Малюк почервонів від роздратування і не припиняє кричати. 

Відбиваю виклик, бо мамин голос стає лише заважаючим шумом. 

Беру малого на руки. І намагаюсь заколисати. Біда в тому, що я не дуже вмію це робити. Намагаюсь поводитися впевнено, пригадую, що мені там на курсах вагітних розповідали. Але все одно, я зараз дуже вразилва. І вперше в душу закрадаються сумніви. А я взагалі впораюсь з цим? 

Невже Всесвіт умисно мене випробовує? Дав цю дитину для того, щоб я зрозуміла, що не створена для материнства? Що це не моя доля? 

Від образи і безпомічності я починаю плакати. 

Так нас і застає Сев. Двоє зареваних людських створінь. Правда до миті його повернення і я і Ваня встигли наревітися так, що більше на це сил не було. 

— І що ви тут затопити сусідів надумали? — питає Сев іронічно. 

— Він голодний, —  кажу я. — А я не знаю, що робити. 

— Годувати. Ти ж сама казала, —  голос у нього спокійний. 

Тільки зраз помічаю що поставив біля порогу не один пакет з магазину. 

І його спокій якось і мені передається. 

— Потримаєш Ваню, він на руках не такий крикливий, —  кажу я. — А я зроблю суміш. 

— Ні-ні, тримай його сама. З сумішшю я впораюсь, —  Сев, здається, боїться малих брати на руки. 

Спостерігаю за ним зх ліжка. К він обдає кілька разів окропом пляшечку а потім уважно читає інструкції на упаковці з сумішшю.

— Вона має ще охолонути, —  каже, підходячи до нас. — Але головне вже зроблено. Виявляється це не так і складно. Все ще не передумала залишати малого? 

— Не передумала, — кажу я. 

— Я тобі волонтерку в притулку знайшов, але бачу, це тепер не актуально, — він коротко всміхаться. Але в синіх очах тривога. 

— Ну я тепер не встигну і тут і там. Волонтерка знайшла мене сама, — я всміхаюсь. — Це по зірці мені випало таке щастя. 

Несподівано Сев прибирає пасмо з мого обличчя. 

— Я зранку почну пошуки батьків дитини. О, у тебе до речі телефон дзонить. Поговориш? 

— Це мама, — я пробую суміш і зрозумівши що вона вже не гаряча, даю її Вані. — Вона буде категорично проти того, що я задумала. Впевнена, що я маю продовжити лікування. 

— І я її розумію. Ти ще цілком можеш спробувати завести свою дитину. 

— Навіть пробувати не хочу, — хитаю головою. Досить з мене спроб, ліків і невдалих стосунків. 

— Категорично, — Сев насуплюється. 

— Це моя справа. 

Руда підходить до нас ближче і несміливо смикає вусами, внюхуючись в немовля.  

— Олен, але малого все одно треба показати лікарям. Ти ж розумієш? Я завтра спробую домовитись зі знайомими, в приватній клініці, щоб у тебе не було проблем. 

Сев

Скупив для цієї впертої дами пів супермаркету. Бо я не тямлюсь на тому, що там треба таким крихітним людям, як Ванько. Але напевно — все. І пляшечку, і підгузки, і суміш, і одяг…

О, які були щасливі продавчині з відділу з дитячими речами, коли я їх покликав на допомогу. Завалили мені увесь візок дитячими дрібницями. 

Про Олену теж не забув. Докупив їй їжі. 

Але все одно залишався дивний присмак в усій цій історії. Як так вийшло, що дитину підкинули під мої двері? В студії вже кілька місяців ніхто не жив. Останній квартирант з'їхав ще минулого року. Після того я почав ремонт і квартира пустувала. 

Але зараз — перше що варто зробити, це підняти його контакти і перевірити, чи не він щасливий татусь підкинутого Вані. Бо схоже на те. Він міг привести сюди якусь дівку,
Яка й завагітніла. 

Але говорити Олені я нічого не збираюсь. Вона і так вся на нервах. А мене тягне її захищати. І нічого з цим не вдієш. 

Малий засинає, після годування. Олена обкладає його подушками, щоб не впав, і втомлено потягається. 

Залипаю на це видовище. На те, як її тіло пружно прогинається, груди подаються вперед, волосся струїться по плечах. Сковтую слину. І…

— Напевно мені час додому, —  кажу м’яко. — Впораєшся сама? 

— А чому це я можу не впоратись? — здіймає брову. — ЗВісно я впораюсь! Недарма ж мені підкинули це випробування. 

— Гаразд, бойова наша, —  не можу стриматись від посмішки. — Але раптом — що я в квартирі навпроти. Не сормся кликати. 

***

Зранку тільки підходжу до дверей, де мешкає моя квартирантка відразу чую дитячий плач. Це незвично. А ще розумію —  Олена взяла на себе забагато. Вона точно не готва до такого. 

Зазвичай, батьки усиновлювачі проходять курси психологічної підготовки. А не лише медичні обстеження і перевірку фінансового стану. Я з’ясовував це питання. Ще тоді, коли був одружений. Ми розглядали можливість усиновити дитину. Але згодом Кіра просто знайшла чоловіка, який міг подарувати їй щастя, не проходячи процедури державних тортур.