Розділ 3

Олена

Дитя в моїх руках зовсім не вписується у концепцію мого життя, де я мала нарешті знайти себе, відпочити, і хоч трохи зібрати докупи те, що залишилось від мене після всього.

Карма. Поворот колеса фортуни. Ось він і є. 

Малюк схлипує, тремтячими губами ловить повітря, наче не може надихатися. Одяг хоч і чистий, але потертий. Я розстібаю тонкий літній комбінезон — і тільки тоді розумію, як малюку може бути спекотно. Його спина волога, волоссячко на маківці злиплося.

— Йому жарко, — кажу. — Перодягнеш його?  

— А звідки мені знати, як це робиться? — Сев розводить руками. — Вони такі… маленькі. Я боюсь навіть торкатись до неї… до нього…

— Як він тут взагалі опинився?

Я обережно витягаю немовля з комбінезону і кладу на ліжко. Тепер дитя хоч трохи дихає вільніше. Він стихає.
Сев, тим часом, знову згрібає волосся до потилиці в нервовий пучок, ніби це допомагає зібратись з думками.

— Я звідки знати можу? Сама бачила що нам його підкинули.

— Без жодних пояснень такого бути не може! — кажу впевнено. Він точно має знати хто це зробив! Це його квартира в кінці кінців! Отже йому дитину й принесли! 

Зазираю йому в очі. Сині, обрамлені темними віями. Я не одразу пригадую, що збиралась сказати. В його погляді є щось… дуже щире. І дуже розгублене.

— Уяви собі, — каже тихо. — Може. Треба викликати поліцію і швидку. 

Я дивлюся на малого. Потім оглядаю кишені комбінезону. Знаходжу маленький зім’ятий папірець.

— Подивися, — кажу, передаючи йому. Розгладжую клаптик, вирваний з якогось учнівського зошита:

“Його звати Іван. Народився 15 лютого. Займись ним. Я більше не можу…”

Мене наче хто в груди штовхає. Сльози накочуються несподівано — гарячі, як усе літо, що я провела в лікарні, мріючи, щоб хтось отак просто прийшов і сказав: “Я про тебе подбаю”.

Маленький Ваня, ніби відчуваючи мій стан, теж починає схлипувати, далі — голосно ревіти. Я притискаю його до грудей.

Сев нахиляється ближче. Занадто близько. Його обличчя майже торкається мого. Він зазирає у записку через моє плече. Його тіло після душу пахне пахне сухим деревом і морем.
І цей запах несподівано стирає з пам’яті всі ті дурні забобони про те, що мені не можна довіряти. Мурашки біжать по шкірі.

— То це не дівчинка? — запитує він, ніби раптом усвідомлює. Голос лунає мені просто в вухо. Я здригаюсь.

— Ніякої поліції! — кажу рішуче. — Ця дитина призначена мені. Точно тобі кажу. Я її не віддам нікому. 

—Олено! Нам, треба буде відвезти Івана в дитячий будинок, — каже він, торкаючись мого плеча. — Утримувати його тут незаконно. 

Я різко піднімаю погляд.

— Думаєш, це буде правильно? — зиркаю з-під лоба. Малюк починає крутитися, наче теж відчуває — щось не те. Йому ця ідея не подобається так само, як і мені.

— Ну, нехай шукають його маму… — додає Сев, трохи невпевнено.

— А тобі б тільки спекатися, так? — мій голос обриває тишу. — Щоб знову був вільний, без відповідальності. Щоб дитина лежала в холодному ліжку, нікому не потрібна, плакала без відповіді — це тебе, звісно, не колише? Головне — свій комфорт! — додаю і все більше стаю впевнена в тому, що дитина його. Напевно якась зваблена ним жертва і принесла цей “пакунок щастя”. Але мені байдуже звідки дитина. Потрапила вона під мої двері. Це знак від Всесвіту. 

Його очі блимають. Він наче не очікував такого напору. Але не відступає.

— Ви нічого про мене не знаєте, — каже рівно, без злості.

І ця спокійна відповідь збиває мене з ритму.

Я й справді нічого про нього не знаю. 

Сев

Почуваюся повністю розгубленим.
Я думав, що здам квартиру — і забуду про постояльців. І мло того, що не забув… А ще і отримав не просто дівчину з дивними очима, а й… немовля бонусом. Маленького, гарячого, невдоволеного життям Ваню.

А ще — руду кішку, яка зараз, здається, спостерігає за нами з підвіконня, насторожено втупившись у згорток в Олениних руках.

Олена мовчки розстібає комбінезон, наче вже встигла звикнути до того, що дитина — це її відповідальність. А я не можу відірвати погляду від крихітних пальчиків. На ногах, на руках. Неймовірно — вони справжні. Теплі. Живі.

— Він перегрівся, — бурмоче вона, і в її голосі чується щось материнське. Турбота. Стихія, в яку я не маю досвіду пірнати. І права туди пірнати не маю. Вже змирився з тим, що своїх дітей у мене не буде. — Івін голодний. Є вдома чим погодувати? 

— Я… я взагалі не уявляю, що їдять такі малі, — мимрю я. — Склади список, піду куплю…

Треба переконати її викликати поліцію. Дитину треба обстежити. Але відібрати немовля у Оленки у мене руки не піднімуться. 

— Добре, — зітхає вона, і я полегшено видихаю. Дякуючи долі, що саме вона була першою, хто відкрив ті двері в той момент. — Піду хоч води йому принесу. Тут біля нього пляшечка є, але вона порожня. Але ти не лишай його без уваги, а то скотиться.

Олена зникає на кухні. Я залишаюся на дивані — і дивлюсь на Ваню, який сопе на ковдрі. Тепло. Він живий. І хтось його залишив.
Як так можна?

Я приймаю малого — обережно, наче він зроблений із порцеляни. Сідаю з ним на руки. Він відкриває очі. Зелені. Схожі трохи на її.
Цікаво, він розуміє, що сталося?

— То це скільки йому місяців? — питаю, мимохідь, просто щоб щось спитати.

— А ти в нього спитай. Я ж його сьогодні побачила вперше, — відгукується з кухні.

Я всміхаюся.
Ця її гострота — як перчик. Гостро, але затягує. І взагалі… є в ній щось таке… небезпечне. Я б точно звернув на неї увагу, якби ми зустрілись десь у барі. Або на пляжі.

Шльоп.

Я моргаю. Щось мокре. Дуже мокре. На колінах. І ще й запах… не той.

— Олено! — кличу. — Мені потрібна допомога!

— Що там ще? — з’являється у дверях.
Я демонструю їй Ваню на витягнутих руках.