Розділ 2

Олена

Навіщо ця відвертість? Сама себе шокую нею. І замовкаю. От же ж трапився мені майстер пролізти в душу з перших хвилин. Від таких треба триматися осторонь. Бо спочатку — в душу, потім — у труси, а потім сиди і збирай уламки розбитого серця. Поки він покоряє чергову вершину.
І нікого не цікавить, як довго ти будеш ліпити себе назад — головне, що в нього вже інша. Краща. Веселіша. Без «карми» і шрамів під ребрами.
Тому — ні. Жодних нових «Імператорів». Жодних нових історій.

— Приїхали, — каже Сев. Ім’я дивне. Цікаво, яке повне? Але запитати не наважуюсь. Буду менше про нього знати — мені ж краще.

Тільки десь у душі сидить колючка. Імператор, який мені випав у розкладі на подорож. Але цей ніяк не може бути Імператором. Відганяю ці думки. Забагато останнім часом я в ту езотерику повірила. Хоча з моєю ситуацією — і не дивно. Хочеться знайти відповіді на питання, в яких логіка мовчить.

Будинок високий. Новобудова. Запізніло думаю: а скільки він здере з мене за оренду? І відразу якось легше стає. Ніякий він не маніяк. Просто вирішив заробити.

Підіймаємось на другий поверх. Він відмикає квартиру. Дивитися я її вже не хочу, бо в мене все одно на таку немає грошей. Від батьківських принципово відмовилась. А свій заробіток — нестабільний.

Але дивлюсь. І розумію, що мені тут подобається.
Все світле. На скляному столику — великий букет гортензій, ніби чекав на мене. Пилу немає, вода свіжа. І ще — з вікна видно шматок моря. Маленький, але блискучий, наче срібна монетка на дні чаші.
Якби я була божевільною, я б сказала, що це знак. Але я вже не впевнена, чи не стала нею.

— І скільки з мене?

— З волонтерів багато не візьмеш, — Сев білозубо всміхається. — Домовимось якось.

— Ти на що натякаєш? — від обурення переходжу на “ти”.

— На те, що багато грошей з тебе брати не хочу. Живи місяць, все одно квартира стоїть безхозно. Так хоч комуналку покриєш, — пояснює, притуляючись до одвірка. — Сама розумієш, аби кому здавати — щоб потім ремонт переробляти — я не наважуюсь. А ти з виду порядна. І Руда твоя, сподіваюсь, шкоди не наробить.

Киваю. В його словах є логіка. Відмовитись не можу. Втомилась після переїзду. Та й подобається мені тут. Вже уявляю, де поставлю штатив і в якому ракурсі зніматиму свої відео. Тут усе дуже підходяще для цього. Світло гарне.

— Дякую, — кажу, ставлячи переноску на підлогу.

— Тримай ключі. Облаштовуйся. Якщо щось треба — телефонуй, — кладе візитку на тумбочку.

І тактовно залишає мене саму.

Відразу замикаю двері й випускаю Руду. Хай обнюхається. Квартира справді не велика. Перестінок між кухнею і кімнатою перетворили на невелику стійку. Над нею висять келихи. У кімнаті — диванчик і столик, в протилежному кутку в ніші — ліжко і вбудована шафа. Ідеально для однієї людини.

Я налаштовую кондиціонер, щоб розігнати задуху, розкладаю для Рудої лоток у ванній і йду в душ.

Після душу падаю на ліжко. Руда вже облюбувала собі подушку. Я підтягую її до себе ближче. Очі заплющуються самі собою. Планувала одразу до моря йти. Але зараз відчуваю, що мені треба поспати. Бо відчуття, що я ще в потязі й мене хитає, нікуди не зникло.

Прокидаюсь від того, що хтось стукає в двері. Сонно тру очі і плетусь відчиняти. За вікнами сутінки. В животі жалібно бількає від голоду. Проспала я більшу частину дня і вечора. 

 Відчиняю двері і відступаю на крок в глиб. На порозі Сев. Погляд синіх очей зупиняється на мені і чомусь темніє. 

— Коли я казав, що домовимось про оплату я звісно не це мав на увазі, але мені твоя ідея навіть подобається, —  каже нарешті. І голос у нього звучить хрипко. 

— Що?! — спохвачуюсь. Сонна я зовсім забула, що на мені тільки тонкий шовковий халатик. На голе тіло. 

Відчуваю як все тіло пече від сорому. 

— А ти тут якого диявола забув? — питаю, вирішуючи чи стояти так з гідністю чи метатись в пошуках пристойного одягу. 

 — Так я тут навпроти живу, — каже, киваючи собі за спину. — Прийшов, а у мене води немає. Вирішив перевірити, чи в тебе є. Бо в будинковому чаті нічого про аварію не писали… А тут така тепла зустріч…

Не дослухую. Зачиняю двері у нього перед носом. Бо, здається, мій халатик для його нахабних очей зовсім не перешкода. Так і обпікає мене поглядом. 

Сев

Цілий день не йде вона з голови. Що б не робив — думаю про неї. Якась вона… не така. Крихка. Така, що потребує захисту й нагляду.

Але ж я не можу просто так до неї вломитися. Не можу напрошуватися на чай. Це неввічливо. І налякає її.
Шукаю притулок, яким би вона могла опікуватися. Але у нас — нічого по тваринах. Є лише дитячий. Захоче? Після її травми? Не знаю.

Занадто сильно я нею переймаюсь.

Але тільки-но опиняюсь біля дверей квартири, яку займає Оленка, як ноги самі туди несуть. Треба вигадати привід…

Двері вона зачинила з розмаху. Сердиться. А я не винен.
Чорний шовковий халатик із пір’ям навколо шиї — дуже сексуальна річ. І напівпрозора. А я чоловік. З нормальними інстинктами.

— Я зараз перевірю воду! — чую її писк з-за дверей.

Уява малює, як вона йде на кухню, похитуючи стегнами, а чорний шовк обтікає вигини її тіла.
За мить двері відчиняються. Але чудового халатика вже немає. На ній футболка і мішкуваті шорти до коліна. Розчарування. Сховала від мене все найкраще. І навіть темне волосся зібрала в хвіст. 

— Вода у мене є, — каже, дивлячись прямо в очі. — Дякую за турботу.

— Стривай! — зупиняю, коли вона вже готова замкнутись. — У мене ж немає. Можна я у тебе душ прийму?

Вона сковтує слину. Змірює мене поглядом. Зітхає.

— Гаразд.

— Я тільки рушник захоплю, — кажу і йду до себе.

Я дурень. Чого мене туди несе? Бо влізе в якісь неприємності. Вона така. Це відразу видно. Довірлива і наївна.
А я вже відчуваю себе відповідальним. Як за звірятко яке приручив. Треба тепер наглядати.