Розділ 1

Олена

Руда знову зникла.

Кішка вистрибнула з переноски ще на вокзалі — просто з рук, поки я шукала таксі. І зникла в натовпі, як привид. Я бігала пероном, лаялася, ледь не плакала, кликала її — дарма. Після всього, що я пережила останніми тижнями, цей стрес був останньою краплею.

Відпустка мала стати моїм ковтком повітря.
Втеча від мами, яка все ще телефонує по вісім разів на день і питає, чи я “добре поїла”.
Втеча від батька, який півроку обговорював моє тіло з десятком лікарів — ніби воно його.
Втеча від життя, яке давно мені не належало.

Я приїхала в це курортне містечко просто видихнути. Бути не “Олена, надія родини”, а просто людиною.
І тепер…
Кішка.

Руда — мій маленький анархіст — єдина, з ким я відчувала справжній зв’язок. Я виходила її після операції. Вона — після стерилізації, я — після лапароскопії й шоку, що дітей у мене не буде. Вона лежала в мене на животі тоді, коли мені не хотілось жити. І ось — втекла.

— Руда, — гукнула я знову, заглядаючи під лавки, в кущі, на задворки вокзальної будівлі. — Руденька, ну будь ласка...

— Ви когось шукаєте? — почулось збоку.

Я обернулась.
Високий хлопець, засмаглий, в футболці з написом «Sea. Sleep. Repeat.». Волосся трішки неохайно тирчить, погляд теплий і трохи іронічний. Справжня гора м'язів, яку він навіть не  нмагається приховати одягом. Бронзова засмага. Не мій типаж. Я таких чоловіків оминаю. Бо його маскулінність просто забиває дух. 

— Так. Кішку. Руду. Дуже важливу кішку, — зізнаюсь, бо він єдиний хто може допогти. Я навіть міста не знаю. Отже перебирати не доводиться. 

— О, класика. — Він всміхнувся. І серце затріпотіло новими незвичними ритмами. — Ви тільки приїхали?

— Так. Приїхала — і вже втратила те, з чим приїхала.

— Спека, шум, чужі люди. Думаю, вона просто злякалась, — голос гіпнотизуючий. —  Але сюди часто бігають дворові — он за тією крамничкою є прохід до старого двору, вона могла туди шмигнути.

Я зітхнула.

— Дякую. Спробую.

— Хочете, допоможу пошукати?

Я кивнула. Йде поруч. Бентежить його зацікавлений погляд. Я розумію, виглядаю я зараз так собі… Все ж виснажена всіми цими подіями я неаби як. І одягнена в пожмакане плаття, в якому їхала в потязі. І засічка розтріпалась. 

Через хвилин десять саме він і знайшов її. Моя Руда сиділа під металевим столиком, налякана, але неушкоджена. Я обережно підійшла, сіла навпочіпки, простягла руку:

— Руденька… Ну вибач… Все добре.

Вона нарешті дозволила взяти себе на руки. Притиснула її до грудей мов найдорожчий скарб. Потім згадала про свого помічника. 

— Герой дня, — сказала я, вдивляючись йому в очі. Сині, як море, що виднілось за будинками. — Дякую. Щиро.

— Завжди радий допомогти жінці в стресі з котом,  — білозубо посміхється знову. — До речі, шукаєте житло?

— В сенсі?

— Просто ви зараз виглядаєте так, ніби йдете на орендовану квартиру без кондиціонера і з сусідами за стінкою. А в мене є студія в центрі — світла, простора. І дуже тиха. Хочете, покажу?

Я довго дивлюсь на нього.  Це міг бути маніяк. Це міг бути просто добрий хлопець. З іншого боку він готовий здати житло людині з домашньою твариною.
— Добре. Але якщо там буде ще одна кішка — це вже збіг.

— На жаль, жодної. Але тепер я шкодую, що не завів, — задумливо протягує, знову пробігаючись по мені оцінюючим поглядом. 

Сев

Вигляд у неї такий, що відразу хочеться пожаліти. Хоча я цього терпіти не можу — слабкість чужа мене вибиває з ритму. Але тут — темне волосся прилипло до чола, щоки червоні, очі зелені — великі, змучені, майже дитячі. Вона тримає ту руду кішку, як рятувальний круг. І щось у мені просідає.

Я не можу пройти повз, коли бачу таке. Ця дівчина мов сир у мишоловці для миші. Побачив — потягнувся. Втрапив. 

Але вже пізно. Притискає до себе руду кішку, з такими ж зеленими очима, як і у неї. 

Я не планував здавати нікому студію. Навіщо? Але ж цю нещасну зараз облапошать на вокзалі…  І в моїй голові вмикається внутрішній дебіл із бейджем “допоможи”.

— Надовго приїхали до нас? — питаю, хапаючи її валізу. 

— Не знаю, —  знизує плечима. — Поки не знайду себе. Мені по “колесниці” випала подорож, я вирішила не сперечатися з картами. 

Ледве утримуююсь від того, щоб не прикрити обличчя рукою в характерному жесті. Вона ще більше притрушена, ніж я подумав. Таки треба оминати. Бо невідомо, що  в їх красивих головах за думки рояться. 

— Я квартиру здаю на місяць, —  окреслюю строки. Відчиняю перед нею дверцята автомобіля. 

— Може мені цього і вистачить. Знаєте, море зцілює… Певно місяця буде достатньо, —  каже задумливо. 

Довірлива занадто. Знову щось дряпає в грудях. От якого біса ти сідаєш до незнайомця в джип? Так і хочеться їй про це сказати. Але мовчу. Зараз тільки дарма налякаю. Я не маніяк, мені просто її шкода. 

Відразу видно, що не з півдня. Шкіра біла, мов молоко. На тонких руках видно, як крізь шкіру просвічуються вени. Про таких кажуть — аристократична блідність. 

— Як вам звати? — питаю. Усвідомивши що так і не познайомився з своєю новою постоялицею. 

— Олена, —  губ торкається посмішка. — А ви? 

— Сев, —  відповідаю коротко. І додаю нерозважливо: — Від чого зібрались зцілюватися? — по ній так ніби від нерозділеного кохання. Часто жінки після розлучення приїздять до моря, розважитись, перезавантажитись. 

— Це особисте, —  зітхає. Потім прикущує пухку губку. І видає.— Після операції. Карму почистити хочу. От тільки не знаю як. У вашому місті є якийсь притулок для тварин? Піду туди поволонтерю… 

— І що ж ви таке накоїли, що вам треба це відпрацьовувати? — дивуюсь. Ну не схожа вона на якусь страшну злочинницю. А в тім, такій як вона, і муха вбита може здатися зіпсованою кармою. 

— Дитину вбила, —  каже, дивлячись не мені в очі, а у вікно.  — Вони переконали мене. Сказали, що з такою кістою не можна народжувати, — важко втягує повітря. — І тепер вже не народю ніколи. Це карма, Сев. Карти сказали їхати сюди. Тут відбудеться черговий оберт колеса фортуни…