13. Місія завершена.

ШІ Орі мовчала. Навіть тиша здавалася напруженою, наче сам корабель затамував подих.
— Ймовірність успішного пробудження Яни Іріс — вісімдесят відсотків, — нарешті пролунав її голос. — Але двадцять залишають ризик незворотних наслідків.
Лана стояла біля капсули, не зводячи погляду з маминого обличчя. Крізь запітніле скло було видно бліді риси — такі знайомі й водночас чужі після стількох років розлуки. Пальці дівчини злегка тремтіли, коли вона притулила долоню до прохолодної поверхні.
— Вісімдесят — це краще, ніж нічого, — втрутився Марк, спираючись на край кріокапсули. — Вони пройшли кротовину, проспали двісті років... Не зупиняймося на дрібницях.​
Лана нарешті підняла очі.
— Ми дійшли сюди не для того, щоб відступити на останньому кроці, Орі.
ШІ, здавалося, задумалася. Лікарка Соул, яка весь цей час мовчки спостерігала за показниками стану здоров'я на моніторі, нарешті обернулася до Лани.
— Все гаразд, докторе? — тихо запитала дівчина.
Соул посміхнулася — втомлено, але відповіла.
— Знаєш, дитино, медицина — це не завжди про знання і протоколи. Іноді — про віру. Розбудімо твою маму.​
Система ожила. Індикатори замиготіли зеленим та синім. Температура в капсулі поступово зростала. Краплі конденсату котилися по прозорому склу, мов сльози.
Лана завмерла, стискаючи край панелі так міцно, що побіліли кісточки пальців.
І от — рух. Ледь помітний. Подих. Ще один. Грудна клітина піднялася та опустилася.
— Мам?.. — прошепотіла Лана, боячись повірити.
Повільно, наче крізь товщу води, відкрилися очі. Ті самі — лагідні й теплі, які вона пам'ятала ще з дитинства.
— Доню... це ти?.. — голос був хрипкий, ледь чутний, але живий.
— Так, мамо. Я тут ще Марк.
Яна Іріс посміхнулася, хоч її голос тремтів від слабкості:
— Як ви тут опинилися... це... це неможливо.
Марк підійшов ближче, притуляючись плечем до Лани, і усміхнувся тією своєю незмінною іронічною усмішкою:
— Ми просто не знали, що воно неможливо. Тому й зробили.​
Вона тихо засміялася та обережно витерла очі, де вже блищали сльози.
Марк теж витер ніс, який досі болів після Ланиної "вистави кровотечею”

Кілька годин по тому. Центральний відсік.
У центральному відсіку панувала метушня. Капітан Ясміна, щойно прокинувшись, виглядала так, ніби її розбудили не після двох століть, а після нічної зміни в офісі.​
— Хтось пояснить, що відбувається? — спитала вона, поглянувши на Марка, який тримав у руках сухий пайок рейнджера і запивав синтезованою кавою.
— Довга історія, — сказав він, прожовуючи. — Ви пройшли кротовину, проспали двісті років, ми обдурили протиметеоритні гармати, зламали три протоколи безпеки, і тепер хочемо долетіти до Проксими Б.​
Капітан мовчки переварила інформацію. Потім кивнула.
— Все ясно. Типовий понеділок.
Лана не стримала сміху, а Орі з ледь вловимою іронією додала:
— Згідно з журналом, сьогодні п'ятниця. Але кого це цікавить?
Доба по тому.
Дозаправлення тривала майже добу. Синє світло панелей заливало рубку, створюючи дивне, майже гіпнотичне мерехтіння. Орі в голос коментувала все, що відбувається на кораблі, паралельно обчислюючи траєкторію фінального стрибка.​
— З погляду математики, — казала вона розмірено, — ми приречені. З погляду емоцій — натхненні. А з погляду здорового глузду — авантюристи.
Лана, що стояла на містку з батьками та Марком, усміхнулася.
— І цим ми прекрасні.
Корабель загуркотів. Двигуни ожили, наповнюючи відсіки низьким гулом. "Косатка" тремтіла, ніби теж відчувала — зараз усе вирішиться.​

Три місяці по тому. Орбіта Проксими Б.
Перед ними сяяло червоне сонце Проксими. Світло було м'яке, наче світанок після довгої ночі. Усі стояли біля панорамного скла: Марк, Лана, їхні батьки — Яна та Стас.​
Ніхто не говорив. Просто дивилися.
— Ми змогли, — нарешті прошепотіла Лана.
— Ми просто не здалися, — відповів Марк.
Яна обережно обійняла обох дітей за плечі.
— Як уявлю, через що вам довелося пройти... 
—  Ми вами пишаємося. — додав Стас.
Лана дивилася на зорю і промовила тихо, ніби молитву:
— Стільки років пройшло... і ми знову разом. Таке враження ніби повернулося додому.​
Капітан Ясмін оголосила по інтеркому на весь корабель:
— Орі, курс на орбіту. Розпочати фінальний етап місії колонізації.
— Виконую, — сказала ШІ.
Коли "Косатка" входила в атмосферу, на екранах оживали кольори нового світу: бірюзові океани, рожеві хмари, смарагдові континенти.​
Лана вдивлялася, затамувавши подих.
— Здається, я завжди мріяла побачити світанок на Проксима.
— І ось він, — тихо відповів Марк. — Наш світанок.
Він поклав руку їй на плече. У його очах було все — і втома, і ніжність, і тиха гордість.
Лана повернулася до нього.
— Знаєш... доля не веде нас, коли ми стоїмо. Вона допомагає тільки тим, хто йде.​
— А якщо падаємо?
— Тоді підійматися. Бо поруч завжди є хтось, хто підтримає.
Марк усміхнувся і міцно стиснув її плече.
Корабель ковзнув крізь хмари. Внизу розкривався новий світ — незнайомий, але повен сподівань.
На моніторі спалахнуло повідомлення:
«Атмосфера придатна. Температура комфортна. Вітаємо, колоністи».
Яна міцно обійняла доньку.
— Ви не просто врятували місію. Ви довели, що мрія сильніша за час.
— І дурніша за логіку, — додав Марк з усмішкою.
— Саме тому вона працює, — підморгнув Стас
Орі промовила наче до себе:
— Люди... такі дивні істоти. Ви йдете крізь століття, щоб знайти не нову планету, а самих себе.​
"Косатка" торкнулася поверхні. Небо розвиднялося. Перші промені нового світанку торкнулися металевого корпусу, ніби благословляючи.
Лана заплющила очі й прошепотіла:
— Дякую, Всесвіте. Ми вдома.
Марк засміявся:
— Та ми ж навіть не знаємо, як цей континент назвати!
— Назвемо його Надія, — сказала Іріс, дивлячись на горизонт. — Бо саме вона нас сюди привела.
І коли корабель затих, а навколо розливалося тепле світло нового світу, у серцях кожного жевріло одне просте відчуття — що все це було не дарма.
Бо якщо йти — навіть крізь роки та кротовини — обов'язково знайдеш світло.
І воно, як з'ясується, завжди було поруч.
У тих, хто вірив. У тих, хто не здався. У тих, кого ти любиш.​