10. Один дуже навіженний план.

Дені почав викладати план. Він робив це з тим же піднесеним сарказмом, з яким люди зазвичай розповідають про домашні клопоти, а не про те, як обдурити одне з найзахищеніших суден у системі.
— Слухайте, — почав він, розводячи руками, — все просто, наче рецепт борщу: трохи терпіння, трохи удачі і зовсім небагато героїчного безглуздя. Ми йдемо човником до кордону, який контролюють рейнджери. Потім летимо доколоніального корабля і зупиняємося за п’ятдесят тисяч кілометрів від «Косатки». Далі — наш спектакль.
Лана підхопила.
 — П’ятдесят тисяч? — перепитала, обводячи на панелі цифру пальцем. — То це трішки більше за екватор Землі.
— Ага, — підморгнув Дені. — І саме на тій відстані прокидаються їхні «маленькі друзі» — протиметеоритні гармати, що починають прискіпливо вдивлятися в усе, що рухається. Тому підходити ближче на човнику — рівноцінно самогубству.
Марк, як завжди, скептично:
 — І що ми робимо потім? Активуємо ранці і до "Косатки"?
— Ні-ні, — Катастрофічно серйозно відповів Дені. — Ви стрибнете. Точніше — ми вилітаємо з човника у скафандрах на реактивних ранцях. Але не просто так, ні: разом з нами срібним дощем піде величезний потік сміття — брили льоду, камінці, всяка дрібнота, яку здатна згенерувати космос. Ми запускаємо ці «камінці» на різних швидкостях — так, щоб наша траєкторія зливалася з їхньою, ніби ми й є той самий безневинний шматок космічного гравію.
Тео, який слухав, запитав: 
— А що, коли «Косатка» вирішить, що це не камінчики, а пакунок ворожих туристів?
— Тоді, — заявив Дені з одвертою мелодраматичністю, — наш план провалиться. Але будемо оптимісти і уявимо що ми наблизимося до корабля колоністів ближче ніж тисячу кілометрів. Саме там починається «мертва зона» для їхніх протиметеоритних гармат. Тобто як тільки ми перетинаємо межу у тисячу — можна видихнути і спокійно вмикати ранці на повну, щоб проскочити до люка біля сопла, до поки «Косатка» не вирішить продути сопла.
Лана записувала все на планшет, ніяк не приховуючи задоволення. В її нотатках уже з’являлися цифри й проміжні пункти, але Дені продовжував:
 — Далі — найцікавіше. У «Косатки» є технічний люк збоку від основного сопла. Хоча слово «люк» тут звучить дуже голосно, швидше отвір діаметром метр. Він використовувався всього один раз — коли інженери налаштовували двигун перед стартом і треба було дотягнутися вручну до певних елементів, як насосів чи датчиків і тих самих місць, куди автомат не може дістати. Після запуску люк зазвичай «замуровують» знадвору і забувають — як старі шкарпетки під ліжком.
Марк підняв руку, ніби в школі:
 — То ти кажеш, що там є отвір, через який можна пройти? І ніхто про нього не знає?
— Ніхто, хто має справу з офіційними кресленнями, — кинув Дені. — Але я працював у команді техніків над цими двигунами, я бачив проміжні креслення. І проміжні креслення, між іншим, — як любовні листи: правда часто ховається між рядків.
Теодор висловив свою заклопотаність сухо і по-кур’єрськи:
 — Якщо я підлечу і залишу вас на краю, що ми робитимемо у випадку провалу? Ти ж не кинеш їх просто в космосі?
— Я не романтик, я — практик, — відповів Дені, і в його голосі була сталева впевненість. — Ми будемо весь час на зв'язку. Якщо «Косатка» починає сканувати нас інтенсивніше — мій пеленг це покаже, тоді відхід назад, контакт з Тео, й він на всіх парах мчить до нас. І молимося усім галактичним богам, щоб «Косатка» вирішила, що ми не вартуємо її зарядів. Якщо ж ми проходимо відмітку в тисячу кілометрів — то можна сказати на половину впоралися з завданням.
— А якщо ми застрягнемо у якомусь відсіку? — прошепотіла Лана. — Як дістатися до пульта управління?
— Технічний корпус — він як підшоломна частина організму «Косатки»: тісно, шумно й темно, але є одна закономірність, всі дроти ведуть до центрального пульта. Там — маса кабелів, шаф і сервоприводів. Ми повинні рухатися технічними тунелями до основного блоку мізків «Косатки», знайти ручне керування і відключити ШІ корабля. Звучить героїчно, так? — Дені знизив голос. — Але на місці це — звичайна ювелірна робота з пайкою й перемиканням. А не як у кіно.
— Тобто місія — це не гучний штурм з вибухами, — пожартував Марк, — а інтелектуальне хакерство з молотком та паяльником.
Дені усміхнувся.
 — Саме так. І не забудьте, що на «Косатці» є автоматичні контрзаходи: якщо ми спробуємо втрутитися в управління недолуго — система сприйме це як вторгнення і включить алгоритми самооборони. Тому я йду з вами.
Теодор поглянув на Марка й Лану, і в очах у нього з’явилася та сама печальна рішучість, яка виникає у людей, що приймають відповідальність за інших:
 — Тож план такий: я довожу човник до межі в п’ятдесят тисяч, розкидаю каміння, ви стрибаєте в скафанди, вливаєтеся в потік, дрейфуєте не виділяєтеся, у мертвій зоні вмикаєте повні рушії і — хвилина справжнього страху. Далі — технічний люк, технічний корпус, відключення ШІ. Якщо вдасться — ви станете героями, а як бонус знайдете відповіді на свої запитання. Якщо ні — я вас поховаю символічно в списку «загублені в космосі».
Лана, не витримавши, усміхнулась:
 — А бонус буде якщо ми знайдемо своїх батьків.
— Це взагалі джекпот, — підморгнув Дені, — але я розраховую на премію, ходить чутка, що той хто відкриє «Косатку», отримує купу плюшок від корпорантів. Як то сотні тисяч кредитів і новенький “Спідмайстер”. Давно мріяв такий розібрати.
— Ось це я розумію мотивація, — мовив Марк і відразу додав, не соромлячись: — А ще ти маєш нам підказати, як виглядати наче купа каменів.
— Це робиться просто: ви летите так, ніби забули, що маєте імʼя, — підморгнув Дені. — І не робите нічого дурного. А насправді треба модифікувати трішки скафандри аби вони на сканерах «Косатки» не світилися як різдвяна ялинка.
Здавалося б, все йшло за планом — а план, у Дені завжди нагадував суміш інструкції з ремонту пральної машини та кулінарного рецепта на сто порцій борщу. Все докладно, з поправками на можливі катастрофи.
Підготовка до операції виглядала так, ніби трійця збиралася не до «Косатки», а на конкурс найгірших костюмів у галактиці. Скафандри після «чаклунства» Дені справляли дивовижне враження. З елегантних сріблястих і стильних, у яких можна було б зніматися в рекламних роликах для міжпланетних глянців, вони перетворилися на щось чорне, кособоке, з навішаними панелями, дротами і деталями, схожими на запчастини від старої центрифуги.
— Це не скафандри, а якісь костюми на Гелловін! — обурився Марк, намагаючись втримати рівновагу, коли одна з «модернізацій» грюкнула його по нозі.
 — Ага, зате жоден сканер не сплутає нас із живими людьми. Справжня краса в недолугості, — гордо відповів Дені, мов художник, який презентує світу черговий шедевр у стилі «Пікассо».
Лана, яка вже звикла, що у цьому екіпажі здоровий глузд у дефіциті, лише скривила губи в усмішці і заходилася тренуватися з реактивним ранцем. Тут у неї виходило краще, ніж у Марка: він то крутнувся на місці, як перевернута черепаха, то врізався в стіну тренувального модуля. У результаті його маневри радше нагадували цирковий номер «людина-комета», ніж чіткі польотні вправи.
— Ну, зате весело! — не втрималася від сміху Лана, коли Марк учетверте завис догори ногами, і ранцеві сопла намагалися його самостійно розкрутити.
 — Весело буде, якщо я прилечу до «Косатки» першим, — пробурчав Марк.
 — Ми не на змаганнях з швидкісних польотів в іншому випадку переможець отримає винагороду… посмертно. — відрізала Лана
Коли настав день «великого виходу», усі були злегка напружені, але приховували це хто як міг. Вони перекусили пайками мовчки, каву випили гуртом, ніби то була остання свята чаша перед космічною битвою, і почали пакуватися до човника Тео. Вантажний відсік був набитий брилками льоду й замороженою водою в бочках так щільно, що нагадував морозильну камеру після глобального дефіциту.
— Я ніколи не думав, що возитиму кригу, — бурчав Тео. — Я ж кур’єр, а не льодопостачальник.
 — Та не переживай, — підморгнув йому Дені. — Якщо виживемо, я особисто напишу на твоєму човнику: «Найкраще морозиво Сектора».
Перед відльотом Дені встиг пустити по усіх частотах сигнал, що заправка закрилася на технічний огляд. Сектор тепер офіційно став «без пального» на кілька днів — достатньо, аби ніхто зайвий не приперся із каністрою в руках.
Політ тривав довго, майже пів доби. Марк і Лана встигли тричі пересваритися та помиритися, й навіть трохи подрімати. Але коли раптом пролунав голос у внутрішньому зв’язку:
 — Кур’єрський човник 12-345, ви наближаєтесь до забороненої зони. Негайно вимкніть двигуни!
 — О, нарешті, — з полегшенням видихнули всі.
Тео відбарабанив пароль, наданий адміралом. Рейнджери промовчали кілька секунд, після чого — «пролітайте». Ще через пів доби на горизонті замайоріла реальна небезпека «Косатка» — величезна, як міфічний кит, що дрейфує у морі зірок.
— Ну що, молодь, готуйтеся, — оголосив Дені, в його голосі змішалися азарт і іронія. — Тео, до «Косатки» заходь з правого борту.
 — Чого це з правого? Ми ж домовлялися, що з хвоста! — здивувався Тео.
 — Ага, а ти хочеш, щоб вона махнула нам маневровими двигунами прямо в лоба? Дякую, я не записувався на безкоштовний крематорій. Ми підемо під кутом, градусів п’ятнадцять. Для неї ми виглядатимемо, як маленькі камінчики, що летять кудись мимо. Ні швидкістю, ні напрямком, ні розміром загрози, не становимо.
 — То ти вирішив тричі перестрахуватися? — підозріло примружився Марк.
 — Я не настільки божевільний, щоб покладатися тільки на вдачу, — підморгнув Дені.
Тео лише мовчки кивнув. Він був за кермом, але все більше відчував, що кермо у цій історії належить Дені.
Нарешті настав момент. Із відсіку виштовхнули крижані брили, і вони попливли в космос, повільно обертаючись, ніби декорації для вистави. За ними ж — Марк, Лана та Дені, у тих самих «недолуго-модернізованих» скафандрах, які тепер здавалися частиною сміття.
— Отже, — пробурмотів Марк у внутрішньому зв’язку, — ми тепер офіційно крижане сміття?
 — Ага, — відповів Дені. — Тільки сміття як правило мовчить. Тож набрали в рота води і в ефірі ні звуку. Як щось треба, то показуйте на пальцях.
Марк приклав долоню до скроні, ніби салютуючи командиру. Лана просто жестом показала ОК.
Тео дивився їм услід із кабіни, і серце стискалося. Залишати цих молодих авантюристів у холодному вакуумі серед брил льоду було страшніше, ніж самому летіти. Він завжди боявся відкритого космосу — і тепер цей страх виріс у ньому до гігантських розмірів.
— Ну, хлопці… і дівчата, — пробурмотів він сам до себе. — Хай вам щастить.
А далі — тільки чорне небо, зорі, брили льоду й три постаті, які дрейфували в невідомість назустріч «Косатці», найбільшій авантюрі їхнього життя.