9. Дені.

Розмова з адміралом завершилася на рідкість оптимістично — навіть Лана, яка зазвичай не вірила в «добрі обличчя військових», зізналася собі, що Нільсон виявився не таким уже й залізобетонним. А головне — тепер вони знали: шанс підібратися до «Косатки» існує, і їх при цьому не розстріляють на місці. Умовою було лише використати пароль доступу, який адмірал з неохотою, але все ж повідомив.
— Ну що, — Теодор потер руки, коли вони повернулися на свій човник, — тепер нам треба заскочити до Дені. Він, до речі, майстер на всі руки. Може, щось підкаже, як підкрастися до «Косатки», щоб вона нас не сприйняла за небажаних гостей.
— Майстер на всі руки? — здивувався Марк. — А чого ж він тоді на заправнику сидить? Золоті руки й така доля?
— Та хто тих самітників зрозуміє, — відмахнувся Тео. — Дивак він, одним словом. Але дивак корисний.
Дорога зайняла майже дванадцять годин. Для когось це багато, але Теодор вважав, що коли в кабіні є два балакуни-підлітки, час летить так, що сам починаєш сумніватися, чи не підкинув хтось у повітряну систему додаткову дозу кисню.
Щойно на горизонті замерехтіла заправна станція, Тео увімкнув комутатор:
— Дені, старий друже, лови нас променем. Ми йдемо по курсу, але на гальмування вже нічого не лишилося.
Відповідь прийшла миттєво, у голосі Дені бринів знайомий глум:
— Ти, Тео, як стажист, а не досвідчений кур’єр. Не вмієш розраховувати пальне? Чи думав, що за інерцією долетиш?
— Та все я вмію! — обурився Тео, махнувши рукою. — Просто з цими дітлахами забув внести корективи. Два зайвих пасажири, додатковий вантаж у вигляді їхніх жартів, ось тобі і різниця у перевитратах пального.
— Ага, значить винні ми, — підколола його Лана, зручніше вмостившись у кріслі. — Невже ми такі важкі?
— Важкі ви мені морально, — пробурмотів Тео, але так, щоб усі почули.
Дені тим часом не барився: його система вловила човник і ніжно, майже як дитину, потягнула до посадкового місця. Маневр вдався настільки гладко, що Марк аж заплескав у долоні.
— От бачите, — гордо проказав він, — так має виглядати справжня майстерність. Не те, що у деяких... — він підморгнув у бік Тео.
— Я тобі дам «деяких», — огризнувся Тео, розстібаючи ремінь безпеки. — Ходімо, бо знаю я цього Дені: як тільки ми не з’явимося на платформі вчасно, почне жартувати, що ми злякалися його бороди чи анекдотів.
Лана всміхнулася:
 — Якщо він такий майстер на всі руки, як ти кажеш, то, може, він зможе й нашого Тео навчити рахувати літри пального?
Тео лише закотив очі, до човника якраз примагнітився стикувальний шлюз.

***

Станція заправника Дені висіла в космосі, наче іржава консервна банка, що чіплялася за життя всупереч здоровому глузду. Вона була обліплена латками різного розміру, з десятком антен, які стирчали в усі боки, мов поламаний гребінець. Здалеку могло здатися, що от-от щось відвалиться і полетить у безодню. Та насправді все трималося на диво міцно, бо Дені мав звичку лагодити кожну злам власноруч, іноді не добираючи засобів, але завжди із гарантією, що “просто так не розвалиться”.
— Оце і є твій «майстер на всі руки»? — запитала Лана, вдивляючись у цей хаос конструкцій. — Станція виглядає так, ніби її будували п’яні роботи після зміни.
— Не зважай на фасад, — відмахнувся Тео. — Усередині все працює як годинник. Дені просто вважає, що естетика — то для тих, у кого забагато грошей і забагато часу.
— Ага, а в нього ні того, ні іншого, — пирхнув Марк. — Зате, мабуть, є багато запчастин.
— Тихо, не ображай господаря, — з удаваною суворістю попередив Тео. — Він може й не виглядає, на суворого рокера з двадцятого століття, але як примхливий комп’ютер.
Коли люк відчинився, на них одразу повіяло густим запахом мастила, горілої проводки і ще чогось невизначеного — схоже на суміш кави, яку змололи, зі металевою стружкою.
Дені зустрів їх у шлюзі. Він був високим, широкоплечим, з бородою до грудей, у якій запросто могла оселитися невеличка колонія горобців. На ньому висів старий комбінезон, заляпаний мастилом і фарбою, з кишень якого стирчали гайкові ключі, викрутки та якісь дроти.
— О, кур’єр із дипломом математика прибув, — промовив він, зиркнувши на Тео. — Ти знаєш, що пальне не береться з повітря?
— Не починай, — скривився Тео. — Я все розрахував, просто не врахував додаткову вагу.
— Вагу? — Дені підняв брову. — І кого ж ти там набрав?
— Це діти. — Тео махнув у бік Лани та Марка. — Тимчасові попутники.
— Тимчасові, кажеш? — Дені присів навпочіпки, щоб поглянути на Марка просто у вічі. — А виглядають цілком постійними.
— Та я можу піти, якщо заважаю, — пробурмотів Марк, одразу знітившись.
— От бачиш, хлопець має совість, — засміявся Дені. — На відміну від одного кур’єра, який вічно списує власні прорахунки на інших.
— Годі тобі, — обурився Тео. — Дай нам пальне та поради.
— Ага, поради, — вів далі Дені, чухаючи бороду. — Ви ж не просто так сюди летіли. Якщо вам треба заправка — вистачило б будь-якої станції. А якщо ви приперлися до мене, значить, задумали щось божевільне.
Лана, яка досі уважно спостерігала, вирішила не гаяти часу:
— Нам треба дізнатися, як підлетіти до «Косатки» так, щоб вона нас не розстріляла.
Очі Дені загорілися.
— О, значить, все серйозно. Тепер зрозуміло. Хто ще, як не я?
Він попрямував вузьким коридором углиб станції. Його кроки відбивалися від металевих стін, і кожен удар луною нагадував барабанний дріб. Лана й Марк озиралися навсібіч: скрізь купи запчастин, кабелі, розібрані панелі, якісь прилади невідомого призначення. Здавалося, що тут можна знайти все — від ключа на 32 до реактора для підводного човна.
— Ти живеш тут сам? — здивовано запитала Лана.
— А що, треба ще й сусідів? — буркнув Дені. — Мені вистачає розмов із двигунами. Вони, на відміну від людей, слухають уважно.
— І відповідають? — не втримався Марк.
— Іноді навіть мудріше за людей, — серйозно відповів Дені, ніби й справді так вважав.
Нарешті вони потрапили в центральну залу — величезне приміщення, де стояв основний реактор станції, обліплений кабелями, як павутина. Поруч із ним була велика консоль управління, завалена чашками з недопитою кавою, шматками металу і навіть якоюсь іграшковою ракетою зібраною з підручних деталей.
Дені ткнув пальцем у панель, і на голографічному екрані з’явилося зображення «Косатки».
— Оце вона, красуня, — промовив він із якоюсь повагою. — Програму їй писали так, щоб відрізняла будь-які небезпечні об’єкти. Тепер вона сприймає небезпечним усе, що рухається.
— Але ж з корми в неї немає протиметеоритної зброї, — впевнено сказала Лана.
Дені підняв голову й уважно подивився на неї.
— Дівчинко, ти маєш голову на плечах. Саме так. Якщо підкрастися повільно, на мінімальній швидкості, для системи це буде просто камінь.
— От бачиш, Тео, — усміхнулася Лана, — я ж казала, що це можливо.
— А я казав, що треба порадитися з Дені, — огризнувся Тео. — Бо я не хочу, щоб мене перетворили на космічний попіл через твої «здогадки».
— Попіл, — пробурмотів Марк. — Гарна назва для кур’єрської служби. «Попіл-експрес».
Усі розсміялися, навіть Дені.
— Ви, дітлахи, молодці, — похитав головою він. — А ти, Тео, справді змінився. Колись ти боявся навіть миші в трюмі.
— Це була не миша, а генномодифікований гризун із трьома хвостами! — виправдовувався Тео.
— Та хоч із десятьма, — махнув рукою Дені. — Головне, що тепер ти літаєш до «Косаток» і возиш дітей.
Лана серйозно спитала
— То ти допоможеш нам?
Дені потер бороду, обдумуючи. Потім кивнув.
— Допоможу. Але спершу — пальне. Бо якби ви й справді розбилися об мою станцію, мені б довелося лагодити ще й вас.
Він клацнув кілька перемикачів, і вони відчули, як станція під’єдналася до човника. Пальне почало перекачуватися, а на екрані висвітлилися показники.
— Ну що, — промовив він, — запасу вистачить, щоб ще раз спробувати обдурити долю. Але дивіться, не проґавте момент. Бо другий шанс «Косатка» не дасть.
Тео серйозно кивнув. Марк ковтнув слину. Лана ж сяяла, ніби їй щойно вручили диплом найкращого стратега.
А Дені знову розсміявся:
— Знаєте, мені подобається ваша авантюра. Хоч я й сиджу тут самітником, але часом добре бачити людей, які не бояться ризикувати. Хочете жити — ризикуйте. А хочете сидіти в безпеці — сидіть, як я. І бороду відрощуйте.
— Я теж таку відрощу! — вигукнув Марк.
— Спершу вирости, — пирхнула Лана.
Дені засміявся ще голосніше, а Тео, закочуючи очі, подумав: «Ох і влип я з цими двома».