7. Аванпост.

і з іменами.

— Це ваші пропуски. Тепер маєте доступ до всього сектору С. І ви вже нікому не цікаві.

— Не цікаві? — буркнула Лана.

— Отже, план такий: я чекаю ще один вантаж з дня на день, закинемо його шахтарям в поясі астероїдів, потім відвеземо на крейсер специфічне обладнання, а після цього — до Дені. А зараз маєте вільний день. На другому рівні є їдальня, магазини, тренажерний зал, басейн і навіть кінотеатр. Ваші магнітні картки дають певні привілеї, як, наприклад безкоштовне відвідування кінотеатру чи їдальні. Але, головне, — нікуди не влізьте і не робіть дурниць.

— Дурниць? — Марк вдав серйозність. — Та ми — зразок дисципліни.

— Це мене й лякає найбільше, — зітхнув Тео. — Все, вимітайтеся, у мене повно справ. До вечора!

Марк і Лана переглянулися, і першим із кабінету, наче командир експедиції, гонорово вийшов хлопець.

Перше з чим вони зустрілися на у своєму секторі це приємний аромат гарячої їжі, і відразу попрямували на запах.. У їдальні сектору С якраз подавали те, що гордо називали «обідом», хоча виглядало воно радше як спроба воскресити щось давно померле, але запах був неперевершений.

— Ага, новенькі, — підморгнув їм кухар, розливаючи на тарілки густу жовто-сіру масу, яка хлюпала, мов болото під час дощу. — Не переживайте, воно їстівне. Вчора, наприклад, сержант навіть двічі добавку просив. Кивнув кухар в сторону одного зі столиків.

Вони сіли за стіл поруч із тим самим сержантом, біля якого виявилися вільні місця. Кремезний чолов’яга з виголеним потилицею, в засмальцьованому комбінезоні, але з випрямленою спиною, що видавала стару військову школу.

— Ну що, молодь, — почав він без жодного привітання. — Як вам наша “АВА”?

— Перепрошую хто? — перепитала Лана.

— Наша станція. То ми так її називаємо. Скорочено від “Аванпост Геліос — А”

— Та ніби норм. Ми вперше на аванпості тож нема з чим порівнювати. — відповіла дівчина

— Хіба що думали що тут тільки військові. 

— Та ні військових, тут десь половина від усіх мешканців. Решта обслуговчий персонал і рідні рейнджерів. Я сам від початку тут. Спершу рейнджером направили сюди за контрактом. Сорок років відслужив. Тут одружився тут, діти народилися. А як підросли, то полетіли хто куди. Мене списали за віком то, тепер я помічник техніка. От дружина моя досі працює в аптеці. А цій станції стільки ж років як і мені. Вона як стара коханка: скрипить, сиплеться, але поки не здохла. А ми тут лишились її доглядати. Я от узагалі мав ще десять років тому піти на пенсію. Але знаєте… щось не хочу. Не зможу я де інде. Здається що без мене тут все розвалиться.

— Ей, Бобе, ти вже не набивай собі ціну, — обурився худорлявий чоловік у мастилі, що сидів за сусіднім столом. — Якби не ми, ти б тут давно вивішував табличку «станція в аварійному стані».

— Та хто ж сперечається? — сержант підняв кружку з чимось, що мало б бути чаєм, і ковтнув так, ніби це був коньяк. — Ви техніки гаруєте, як чорти. Тільки платять вам, ніби ви не люди, а гайки з запасників.

Техніки загомоніли, один почав скаржитися, що вже третій місяць зарплату затримують, інший — що він отримує менше, ніж пілот місцевого рудовоза, хоча працює вдень і вночі. Лана слухала уважно, киваючи, а Марк, покрутивши ложкою в тарілці, нарешті наважився спробувати місцеву «кашу» й був приємно здивований.

Після обіду вони вийшли в коридор станції, де постійно гуділи вентилятори і пахло вологістю. Лана одразу зупинилась перед дверима з написом «Бібліотека».

— Ти жартуєш? — скривився Марк. — Бібліотека на станції? Це ж як музей динозаврів на орбіті.

— Саме тому ми туди підемо, — очі Лани загорілися. — Там може бути щось справді цінне.

— А я хотів у кіно, — пробурмотів Марк. — Кажуть, може там які новинки крутять.

— Тоді йди, сам — відрізала Лана. — А я — сюди. Зустрінемось увечері в офісі Тео.

Вони розійшлися.

Бібліотека виявилася справжнім сюрпризом. Пилюка лежала товстим шаром на старих томах і архівах, але серед них були й цифрові каталоги з книгами й технічними документами. Лана знайшла в терміналі необхідний розділ і ввела дані. За секунду вона отримала невеликий куб з усією найденою інформацією і пішла з ним до одного з декількох головізорів. Проглянувши усю інформацію на цифровому носії її увагу привернула останній абзац. В ньому давалося посилання на основний матеріал документації й де його можна знайти. Підійшовши до чергового бібліотекаря, яким виявився робот давно списаної моделі, вона простягнула йому запит. Той мигцем зник десь в глибині між стелажами зі старими книжками. За хвилину він виніс стопку з декількома товстенькими документаціями колоніальних кораблів класу «Косатка».

«Косатки» були гігантами свого часу — кораблі-міста, здатні перевозити тисячі колоністів. Вона довго сиділа за столом, перегортаючи схеми, і чим далі читала, тим ясніше в її голові вимальовувався план. Насправді як виявилося «Косатка» як корабель і як клас була в одному екземплярі. Враховуючи що подорож мала тривати десятиліття, то основний акцент ставиться на автономність і підвищену безпеку. Корабель мав дійти на автопілоті до цілі без втручання людини й це було перевагою. Але мінусом було те що він мав застарілі двигуни та обмеження по запасу палива. “Косатка” мала пального рівно на десять років і один місяць, щоб добратися і сісти на планету. Наступний колоніальний корабель, збудований через п`ять років після старту першого, кардинально відрізнявся. Він вже мав надсвітлові двигуни й міг використовуватися багаторазово. І керували ним вже люди без потреби лягати у гібернацію. Лана навіть занотувала кілька суттєвих відмінностей, згаданих у документах, а також сліпі зони «Косатки».

В очах Лани загорівся вогонь: це була не просто інформація — це був шанс. Шанс потрапити на «Косатку» без ризику бути знищеним.

***

Тим часом Марк відшукав кінотеатр і зайшов всередину. Кінозал виявився невеликим приміщенням із десятком крісел, натертих до блиску. На екрані показували старий фільм про космічні подорожі — з тих, де кораблі виглядали як блискучі сигари, а капітани безтурботно сиділи в кріслах і віддавали команди голосом радіодиктора.