6. Теодор.

Коли двері шлюзу з гучним п-ш-шш зачинилися, всередині стало тихіше, але не надовго. Молоді кадети, які заповнили майже всі сидіння човника, продовжували галасувати так, ніби вони на пікніку, а не на військовому транспорті.

– Гей, хто вкрав мої сухпайки?! – вигукнув один, світловолосий.

 – Та кому вони треба Джо, у всіх свої, – відгукнув інший.

Марк і Лана прослизнули між рядами й сіли на вільні місця біля ілюмінатора. Марк намагався удати, ніби все абсолютно природно, але його берет ніяк не закріплювався на голові та з’їжджав на очі.

– Та зніми ти його вже, – прошипіла Лана, зриваючи берет з маківки Марка. – І не говори зайвого.

 – Та я мовчу, – обурено шепнув Марк. – Як риба..

В цей момент до них підсунувся один зі справжніх кадетів — високий, худий, з вухами, які стирчали, як антени.

 – Новачки? – спитав він, зиркаючи на них з цікавістю. – Раніше вас не бачив. З якого набору?

Марк відкрив рота:

 – Ми з… е-е-е…

 – З четвертого, – швидко перебила Лана. – Просто перевели пізніше.

Хлопець кивнув, але не відступив.

 – А де тренувалися? На Марсі чи на Церері?

Марк знову готовий був ляпнути щось, але Лана знову врятувала ситуацію:

 – На Марсі. – І, не даючи братові вставити слова, додала: – У пустельному полігоні.

– О, то ви, мабуть, лазили в ці старі катакомби? – захоплено спитав кадет. – Ті що, ще з часів тераформування залишилися?

 – Е-е-е… – почав Марк.

 – Так, лазили, – впевнено сказала Лана. – Але там так собі… нудно.

Хлопець розсміявся.

 – Ага, чого ще чекати від катакомб. Ну, нічого, побачимо, які ви у справі.

Він махнув рукою й пішов назад до своїх товаришів. Лана повернулася до брата з поглядом, від якого йому стало холодно.

 – Ще одне слово – і я тебе придушу прямо тут.

 – Ну я ж тільки хотів…

 – Мовчи!

Човник тим часом піднявся й вийшов у космос. Ілюмінатори наповнилися чорним небом із краплями зірок. Кадети замовкли, хтось почав дрімати, хтось увімкнув у шоломі музику.

Марк не втримався:

 – Знаєш, Лано, а може, з нас вийшли б непогані рейнджери?

 – З тебе? – вона зітхнула. – Тебе за тиждень тричі могли викликати до директора притулку за порушення дисципліни.

Марк хотів щось відповісти, але тут раптом оголосив гучномовець:

 «Кадети, вітаємо на борту. Політ триватиме дванадцять годин. Дотримуйтесь порядку. І не намагайтеся розбирати обладнання. Це звернення особливо до групи п’ятого набору».

У відсіку прокотився сміх. Хтось крикнув:

 – Та ми нічого не чіпали! Воно само розвалилося!

Марк розсміявся, на весь човник. І відразу закляк, бо кілька кадетів глянули на нього.

 – Що? – випалив він. – То ж смішно!

– Тихо! – Лана так штовхнула його в бік, що він ледве не впав із сидіння. – Не виділяйся. Якщо нас спалять – то весь шлях, що ми сюди подолали піде під гальмівне сопло.

– Та я ж мовчу – ображено пробурмотів Марк.

Він знову глянув у ілюмінатор: планета під ними віддалялася, а попереду вже виднівся темний простір із крихітними вогниками. Десь там чекав аванпост, і якийсь загадковий Теодор, від якого залежало, чи потраплять вони на Проксиму Б.

Марк важко зітхнув й прошепотів:

 – Ну, пригоди починаються.

 – Тільки б ти їх не закінчив, – зітхнула Лана.

Човник монотонно гудів, та впевнено йшов по маршруту. Лана, вмостившись на два кріслі, згорнулася клубочком і майже одразу провалилася в сон. Її волосся сповзло на обличчя, дихання вирівнялося.

Марк же не міг знайти собі місця. Кожна хвилина тягнулася вічністю. Сидіти нерухомо дванадцять годин? Та він би швидше погодився чистити гальюн Зен тією самою зубною щіткою! До того ж у животі голосно вурчало.

— Та ну, здуріти можна… — пробурмотів він і встав.

Вузьким проходом човника Марк прокрався вперед. Там, біля аварійного виходу, кілька кадетів зібралися в коло. На підлозі між хлопцями розкинулася колода старих, потертих карт.

— Давайте, здавай, я ще можу відігратись! — нервував худорлявий хлопець з рудим чубом.

Карти ляскали по металу. Сміх, вигуки — усе це було наче магнітом для Марка. Він одразу впізнав знайомі розклади: Марсіанський бридж.

— Гей, хлопці, — він підсунувся ближче, — місце є?

 — Якщо вмієш грати, сідай, — відгукнувся кремезний кадет у до блиску начищених черевиках.

Марк опустився навпроти, удав, що довго вивчає карти, а потім хитро примружився.

— А чого ми тут так… без вогника? — кинув він. — А що як… зробити гру цікавішою?

Хлопці переглянулися.

— У нас немає кредитів, — буркнув рудий. — Все просадили на Нептуні.

— Дехто ще на Юпітері, — гірко хмикнув інший.

Марк посміхнувся так, як умів лише він — нахабно і водночас дружньо:

— Ну то граємо на речі. Сухпайки наприклад. Я от маю лазерний ліхтар на гравітаційному живлені.

Він дістав з рюкзака кишеньковий ліхтарик. Повисла тиша, але потім майже одночасно пролунало:

— А чому б і ні?

Гра одразу набула нового азарту. Карти билися об підлогу гучніше, ставки зростали, крики і коментарі здіймалися на весь салон. Через годину біля гравців уже товпилися з два десятки кадетів — дивилися, підбадьорювали, хтось чекав на свою чергу аби виграти щось цікавеньке.

Марк відчував себе як риба у воді. Він виріс серед подібних партій — у притулках, на підпільних змаганнях. Його руки самі знали, коли скидати козир, а коли блефувати.

— Бридж — це наука, хлопці, — повчально заявив він, згрібаючи чергову купку сухпайків. — Тут головне — не карти, а голова.

До кінця другої години перед ним уже красувалися десять сухпайків, похідна фляга рейнджера і навіть кілька значків-відзнак, які програли занадто самовпевнені кадети. Він встиг пришпилити їх на однострій, і тепер вони блищали в рядочок, наче він справжній відмінник усіх навчань.