5. Роджер.

На станції творився суцільний хаос. Це була така собі «перевальний пункт», куди звозили "зелених", ще не обстріляних кадетів, щоб розкидати їх по далеких аванпостах. Проблема в тому, що частина старої зміни вже прилетіла звідти, а нова ще не відбула. Тож станція виглядала так, ніби хтось вирішив перевірити: скільки людей можна запхати в одну консервну банку, перш ніж вона трісне.
У коридорах стояли, сиділи, лежали, й навіть висіли в похідних гамаках рейнджери та кадети всіх мастей. Хтось спав на валізі, хтось їв сухпай прямо з шолома, хтось голосно сперечався про те, чия лазерна гвинтівка довша (а може і не гвинтівка).
– Яка ж тіснота… – пробурмотів Марк, намагаючись не наступити комусь на голову.
 – Це ще нічого, – відмахнулася Зен. – От у нас на фронті була база на астероїді — там спали навіть на стелі. Примотувалися ременями й хропіли догори ногами. Романтика!
Зен різко обернулася до підлітків і гаркнула:
 – Тримайтеся за мною й не ловіть гав. Тут новобранців більше, ніж кисню, загубитесь – не знайду.
Вони пробилися крізь натовп, наче лосось проти течії, й нарешті дісталися бару з яскравою неоновою вивіскою: «У Веселого Роджера». Неонова черепаха підморгувала, а під нею висів напис: «В борг не наливаємо».
Бар був забитий по вінця. Люди сиділи на столах, під столами, деякі – на плечах у друзів. Хтось навіть вмостився в кутку на сміттєвому баку й виглядав щасливим.
Зен з напором, якому міг позаздрити атомний криголам, протиснулася до барної стійки. Підлітки ж ледве встигали проскочити слідом, втративши по кілька ґудзиків.
– Мені пів метра пива! – крикнула кодову фразу Зен барменові у вухо, намагаючись заглушити гуркіт десятків голосів.
Бармен, низький і товстенький, із вусами у вигляді двох дротів, кивнув, і без жодних питань відчинив маленькі дверцята збоку. Там виявилася кімната для обраних: диванчик низький столик, кілька стільців, прохолодне повітря й жодного звуку. 
– Ох, слава космосу… – видихнула Лана, одразу падаючи на найближчий стілець.
 – Це сховище від надмірно веселих рейнджерів, – пояснила Зен. – Тут тихо, затишно й можна де з ким поговорити.
– А ми точно можемо сидіти тут? – підозріло запитав Марк. – Бо якось… підозріло затишно.
 – Сиди й радій, – відрізала Зен. – І не чіпай пляшки, бо я знаю тебе.
З протилежного боку кімнати відкрилися приховані дверцята у стіні. І до них зайшов чоловік у шкіряних штанах та безрукавці з небритою щетиною і протезом маніпулятором замість лівої руки. 
— Ха. Та це сама Зен. Гроза піратів. Розплився у дивній посмішці господар бару.
— Роджере. Старий ти астероїд. Що це ти мене уникаєш. На повідомлення не відповідаєш. Чи ти забув що боргуєш мені?
— І я тебе радий бачити Зен. Вибач. Ти ж знаєш справи у мене.
— Ну так справи контрабандиста невідкладні. Але борг сам себе не виплатить. — примружилась Зен
— Каюсь. Але ти вже зрозумій справи йдуть кепсько, не те що колись. Зараз та молодь нічого крім шипучки не п`є. А про курево взагалі забули. Це раніше я міг привезти ящики алкоголю і за один відгул продати все в три дорого. А тепер ледь на оренду вистачає.
— Ну ти вже так не прибідняйся, он ми до тебе шлях мало не кулаками пробивали.
Правда кадети? — підморгнула Зен Марку та Лані. 
— Угу — хором ті кивнули.
Роджер, видно, щоб хоч якось пом’якшити суворий вираз обличчя Зен, поліз у шухляду під столом і витяг невеличку коробку.
– Ну, я ж не зовсім сволота, можу в рахунок боргу дещо запропонувати – буркнув він і простягнув коробку Маркові. – Ось, тримай.
 – Це що? – насторожено спитав хлопець.
 – Маяк офіцера рейнджерів.
Марк відкрив коробку й витяг невеличкий пристрій, схожий на дармовис з однією кнопкою «SOS» і ще парою дивних символів.
 – І що воно робить?
 – А ти не здогадуєшся? – самовдоволено підняв брови Роджер. – Це універсальний «маяк порятунку». Тиснеш кнопку – і все, чекаєш, поки тебе забере крейсер рейнджерів з найглибшої дупи світу. Більше не треба кричати та хвилюватися.
 – І як далеко він діє? – запитала Лана, з підозрою крутячи пульт.
 – До 5 світлових років. Ну… якщо батарейка не сяде.
Зен закотила очі.
 – Ти серйозно, Роджере? Це твоя «цінна штука»?
 – Ну а що? – знизав плечима бармен. – Мені він дістався від одного офіцера, що програв в карти. Каже таке не всім дають, а тільки особливо цінним суб`єктам як от він. Обіцяє що на сигнал відразу має зреагувати і прийти на допомогу найближчий черговий корабель космічних рейнджерів.
Марк загорівся очима:
 – Клас! Будемо тестити!
 – Тільки спробуй, – холодно обірвала його Зен. – Якщо цей пульт хоч раз використаєш не за призначенням – зроблю так, що твоє життя стане тихішим за космос. Назавжди. Краще віддай його Лані.
Лана хихотіла, а Роджер лише розвів руками:
 – Ну, це все що в мене є.
– Послухай старий ти пройдисвіт – почала закипати Зен, стиснувши кулаки так, що хруснули кісточки.
 – Роджере… я приперлася до тебе в цю глушину, а ти мені баки забиваєш. Чи може тобі відсотки виставити за протермінування? Бо ти мене знаєш, одне слівце кому треба і весь твій бізнес накриється кільцями Сатурна.
Той побілів, потім позеленів і на вигляд готовий був провалитися, аби більше не бачити Зен.
 – Гаразд, відпружуся. – задумалася вона на якусь мить. – Зробиш тоді мені послугу. Треба цих двох доставити за межі системи.
Роджер заторохтів швидше, ніж старий генератор у мороз:
 – Зрозумів! Ага… слухай. Є варіант. У мене є знайомий кур’єр на аванпості «Геліос-А». Він якраз ганяє між зовнішнім поясом і дальніми системами. Ми з ним певні справи провертаємо. Якщо домовишся з ним — може, щось і підкаже. А може, й підкине.
Зен трохи примружилася, зважуючи брови.
 – Тобто як домовлюся? Як вони попадуть на аванпост? Це ж не прохідний двір для усіх охочих. І ти вважаєш борг погашеним? Роджере, давай не наглій.
 – Ну… – Роджер обережно ковтнув і посміхнувся своїми «чесними» очима. – Принаймні частково. Я ж стараюся, Зен. 
Вона зітхнула, забрала зі столу склянку й одним ковтком спорожнила.
 – Добре. Але придумай як молодь доставити туди. І будемо вважати що ти сплатив борг на половину.
Роджер слухняно кивнув, немов школяр перед директоркою. Потім почесав бороду, видихнув і хитро примружитися:
– Гаразд, Зен, є у мене одна ідея.
Він зник за прихованими дверима, а хвилину виніс дві свіжовипрасувані форми кадетів корпусу рейнджерів. Форма, правда, трохи пахла дешевим антисептиком.
– О, ні, – одразу сказала Лана. – Я це вдягати не буду.
 – Та не переживай, – заспокоїв Роджер. – У цих костюмах ніхто не загинув. Ну… майже ніхто.
Зен склала руки на грудях:
 – Роджере, ти що, вирішив з дітей зробити підставних рейнджерів?
 – Та які там рейнджери! – відмахнувся той. – Просто кадети. Всі ж знають, що вони завжди бігають гуртами, плутаються під ногами й задають дурні питання. Ніхто й не подумає, що вони тут «зайві».
Марк тим часом уже натягав на себе куртку й гордо крутився перед дзеркалом.
 – Ну як? Схожий на рейнджера?
 – Схожий на дурника, – відрізала Лана, але теж узяла форму.
Роджер вів код на сейфі, відкрив дверцята і дістав пакунок, потім на якомусь клаптику паперу написав записку, зігнув навпіл і кинув до пакунка.
 – Оце передасте моєму знайомому кур’єру Теодору на аванпості. Він там хлопець свій, із «правильних». Поясніть йому, що ви від мене, він знає, що робити.
Зен узяла пакунок, підозріло його обмацала й буркнула:
 – Якщо там наркота, Роджере, я особисто засуну тебе в бочку з ромом і запущу в напрямку Сонця.
 – Та ви що! – обурився бармен. – Ніякої наркоти. Це ж… всього лише пару пляшок дуже рідкісного напою для поважних людей.
– Контрабанда, – хором видихнули Лана з Марком.
 – Не контрабанда, а гостинець для друга, – виправився Роджер і невинно всміхнувся. – Ну, то як?
Зен кивнула, але пробурмотіла собі під ніс:
 – Так і знала, що боргами в тебе не розживешся.