4. Наступна зупинка Нептун.

Хайк обійняв підлітків на прощання так, наче вони справді були йому рідними дітьми, хоч і трохи недолюбленими.

 — Ну, щасливо вам, авантюристи, — буркнув він, намагаючись приховати вологу в очах. — А якщо коли-небудь надумаєте назад — на Місяць чи на Землю, то не соромтесь. Старий Хайк завжди підкине.

Лана кинулася йому на шию, Марк обмежився міцним рукостисканням. І от вони вже підіймалися трапом на вантажний зореліт Зен.

І тут сталося несподіване: всередині корабель виглядав зовсім не так, як вони собі уявляли.

 На відміну від обдертої зовнішньої обшивки, яка виглядала так, ніби по ній не раз катався астероїд, кабіна виявилася чистою, охайною, навіть затишною. Справжня домівка серед холодного космосу.

Тут були дрібні декоративні деталі: картина із зображенням якоїсь старої Земної пустелі, вазон із зеленим кущиком прямо на панелі керування (Марк присягнувся, що він ворухнув листком, немов би «вітав» їх), а під ногами пілота лежав килимок із химерним орнаментом, схожим на мозаїку стародавніх храмів. Двоярусні ліжка біля задньої стінки були акуратно заправлені, і запах свіжих простирадл відразу навіяв підліткам спогади про притулок Корпусу: там, щоправда, замість квітів був запах хлорки, а замість картин — вицвілі інструкції з техніки безпеки.

— Ну що ж, — сказала Зен, показуючи рукою на ліжка, — ось ваші місця. Дорога займе не більше шести годин. На Сатурні ми будемо транзитом, тож швидко впораємось. А тепер головне правило: з кабіни пілота носа не показуєте. Все зрозуміло?

— Так! — хором відповіли Марк та Лана, настільки синхронно, що навіть автопілот блиснув зеленим індикатором, наче аплодував.

— Чудово. Пристебнутися, ми стартуємо.

Її «Кульбабка» рвонула зі стартового майданчика першою в черзі. Корабель злетів, наче з космічного трампліна, і вже за кілька хвилин розвинув 0,2 швидкості світла, взявши курс на Сатурн.

А як це воно бути космічним рейнджером? - порушив тишу Марк.

Зен була в доброму гуморі: у неї рідко траплялися вдячні слухачі, а двоє підлітків із широко розплющеними очима — то була саме та аудиторія. Вона відкинулася на сидінні, дала автопілоту трохи повноважень і почала травити байки.

— От слухайте, кадети. Космічні рейнджери — це вам не романтика, а суворі будні — Зен підлила собі ще гарячої кави й вмостилася зручніше. 

— Розкажу вам, як я вперше потрапила в дисциплінарний звіт. Було мені тоді дев’ятнадцять, тільки-но випустили з академії. Нас відправили на патруль у зовнішній сектор. Все серйозно: бойове спорядження, перевірка каналів зв’язку, коротше — справжня космічна доблесть. А я, дурепа молода, напередодні ніч провела не в ліжку, а на побачені. Так би мовити, на прощання. Ну і от, сиджу я на вахті, а мене так солодко хилить у сон. Думаю: «Та нічого, тільки на хвилинку закрию очі». Ага, як же. Прокидаюся — тривога реве на всіх частотах, світло червоне, всі бігають, а я, уявіть, сиджу прив’язана в кріслі з відкритим ротом. І на голові в мене — шолом з відра.

— Відро? — перепитав Марк.

— Ага, саме так. Мій напарник, зараза, щоб я не захропіла йому в вухо по каналу, натягнув мені аварійне відро з підписом «для технічних рідин» прямо на голову. І ще маркером написав: «Нова система глушіння шумів».

Лана аж захлинутися зі сміху.

 — І що, командир покарав?

— Командир? — Зен скривила усмішку. — Та він два дні з того ржав! А потім ще й наказав внести цей випадок у посібник як «нестандартний метод підтримки дисципліни». Отак я стала навчальним прикладом — не спати на вахті, бо зроблять із тебе експонат.

Марк ледве не захлинувся від сміху.

 — Слухайте, а ви хоч раз піратів справді ловили?

— Ловили, — Зен зробила серйозне обличчя. — Одного разу я особисто знешкодила пірата.

— В бою? — завмерла Лана.

— Ні, в барі. Він намагався поцупити мій шнапс. А якщо серйозно, якось ми мали справу з реальними піратами. Перехопили наш канал і почали глушити зв’язок. Усі вже нервуються, бо без комунікації ми — як сліпі кошенята. А тоді наш радист, йолоп, вирішив включити свою особисту колекцію музики, щоб «перебити частоту». І пірати замість нашого каналу чують… караоке у виконанні нашого радиста. Уявляєте: космічний бій, лазери, ракети, вибухи — і десь у ефірі лунає фальшивим тенорком: «Лю-ю-ю-би мене-ееее…Яа-а твій на ві-ііік» Пірати від такого ввійшли в ступор. А ми використали час, щоб їх обійти. В результаті битву виграли, а радиста потім усі кликали «Соловейко». А ще у нас раз на рік був медогляд. Повна перевірка: серце, легені, психіка. Все строго, офіцери медслужби — як роботи. В черзі всі стоять лише в білизні і взутті, нервують. І от один курсант переді мною — такий кремезний бугай, метр дев’яносто. Заходить у кабінет, чую звідти крик: «А що це у вас курсант комутатор не на зап'ястку руки, а на нозі защеплений?» А він такий в паніці дивиться на руку потім на ногу і відповідає: «А той, певно сповз.» Ми всі тоді полягали в коридорі від сміху. А коли підійшла моя черга. Черговий лікар каже: «Знімайте взуття.» Я скинула берці… і виявилося, що на мені дві різних шкарпетки: одна у зірочки, друга у сердечка. Лікар довго дивився, потім заніс у картку: «Схильна до нестандартного мислення.»

Всі троє розреготалися, а «Кульбабка» тим часом мчала крізь зоряний простір, залишаючи позаду червоний пил Марса.

***

Вантажний зореліт Зен підповз до транзитного доку на орбіті Сатурна. За ілюмінатором висів гігантський газовий монстр із кільцями, схожими радше на поля сомбреро в лисого на голові — широченні, яскраві й абсолютно безсенсові.

— Ох і красень, – зітхнула Лана з підлітковою наївністю.

— Ага, красень, – пробурмотіла Зен, ставлячи корабель на автоматичну посадку. – Смердить метаном і без твердої поверхні. Якби в моєму особистому житті було стільки газу й порожнечі, я б теж виглядала велично з відстані.

Всередині доку панував хаос, як у мурашнику після землетрусу: ремонтні дрони сварилися біпанням, торговці горланили всіма мовами Сонячної системи, а у вітринах мигтіли неонові вивіски: «Свіжий кисень! Знижка!» та «Найкращий антирадіаційний крем для всієї родини!».