3. Зен.

Зореліт Хайка ледве вповз на посадковий майданчик номер 13, космопорту «Червона Скеля» для тих, у кого немає грошей на нормальний. Якщо у головному терміналі було стерильно, як у лікарні, то тут панувала атмосфера базару на вокзалі: червоний марсіанський пил кругом де можна і не можна, бари з вивісками «Кисень у борг» і «Найсвіжіші водорості сьогодні!», підозрілі типи в темних скафандрах і продавці сувенірів із написами «Оригінальний марсіанський кварц».

— Ну, молодь, ось ми й приїхали, — сказав Хайк, вимикаючи двигуни, які прощально чхнули радіоактивним вихлопом, мов старий астматик. На що відразу зреагувала сигналізація радіаційної небезпеки. Проте потужні конвертори радіації в секунду всмоктали вихлоп і сирени замовкли.

 — Час знайомитися з моєю давньою подругою, — пробасив Хайк

— Вона гарна? — підморгнув Марк.

— Вона психопатка, — відрізав здоровань. — Але зате літає як ангел.

Вони спустилися в якесь офісне приміщення, Хайк оформив папери про вантаж і тоді повів підлітків за межі вантажного майданчика. 

В терміналі він подивився на табло прильоту та відльоту кораблів, і кивнув в напрямку ангару номер 9. 

В ангарі, серед купи контейнерів і робочих дроїдів, та ще декількох зорельотів виділявся один. На вигляд — велика консервна банка з десятками вм’ятин На борту красувався напис: «ШВИДКІСТЬ — ЦЕ «КУЛЬБАБА». Хтось додав під ним балончиком: «Вона без гальм?»

— О-о, — протягнув Марк. — От чую, тут буде весело.

І тут по трапу на зустріч вийшла жінка.

 Невисока білявка, з короткою стрижкою, у потертій куртці космічного рейнджера. Сонцезахисні окуляри на півобличчя, червона помада на губах. Хода така, ніби навколо всесвіт, а вона — його власниця.

— О, моя улюблена заноза в космосі! — вигукнув Хайк, розкинувши руки.

— Хайку, ти ще живий? — сказала вона, знімаючи окуляри. — А я вже думала, що твій іржавий корч давно розсипався на запчастини.

— Ага, і тобі доброго дня — пробурмотів він. — Знайомся: це Марк і Лана. Двоє відчайдушних автостоперів. Хочуть добратися до Проксими.

Жінка звела брову.

 — Автостопери? До Альфи-Центавра? О, це я люблю. Це якби хтось сказав: «Я хочу добігти до Плутона босоніж, бо так романтичніше».

— Ну-у, — Лана невинно усміхнулася, — ми просто хочемо знайти наших батьків.

— Це мило, — кивнула пілотка. — Зазвичай усі, хто зі мною літає, просто хочуть знайти дешеву випивку.

— А вас як звати? — ввічливо спитала Лана.

— Зен, — відрекомендувалася жінка. — Просто Зен. Бо моє повне ім`я по документах вам усе одно не запам’ятати, а якщо й запам’ятаєте, то краще не вимовляти.

Марк скривився:

 — Звучить як ім’я бармена у підвалі.

— А твоє — як ім’я героя з дешевого підліткового серіалу, — відрізала Зен. — Так що давай не заривайся.

Лана не втрималася й засміялася. Хайк тільки важко зітхнув.

 — Я ж казав: психопатка.

— Я не психопатка, — поправила Зен. — Я просто маю характер. І досить вправний пілот. Це компенсує все.

— Вправний? — Марк обійшов її «банку» і з недовірою ткнув пальцем у вм'ятину на корпусі. — Це? Воно ж дихає на ладан!

— Дихає, — погодилася Зен. — Але коли я даю газу — воно реве так, що навіть комети від страху змінюють орбіту.

— І скільки часу нам знадобиться, щоб долетіти до краю системи? — обережно спитала Лана.

— Що ти маєш на увазі під "краєм системи"? — перепитала Зен.

— Ну не знаю геліопауза… — Лана знітилась, — чи є якісь варіанти?

— Чотири дні. — Зен випустила дим із сигари й посміхнулася. — Якщо без зупинки — Але там вам нічого не зловити. Ви орієнтуйтеся на один з трьох аванпостів Космічних Рейнджерів. А це вже тиждень чи два на моїй «кульбабці. 

Марк широко усміхнувся.

— О, це нам підходить! Коли стартуємо?

— Бачу, ми з вами спрацюємося, ні добрий день, ні, будь ласка, а зразу “Коли стартуємо” — підморгнула Зен.

Хайк, втім, буркнув:

 — Я за них тобі віддячу якось. Підкину “жирне” замовлення..

— Та не скигли, старий, — відмахнулася Зен. — Я ж не за для тебе беру цих дітей. Це ж моя примха.

Вона подивилася на Лану й Марка ще раз, трохи довше. У її очах промайнуло щось схоже на співчуття, але швидко зникло під шаром цинізму.

— Ну що, малеча, — сказала вона, — готуйте свої шлунки. Бо на моєму кораблі так трусить, що після польоту ви будете або космонавтами, або фаршем.

***

Їхній невеличкий загін зайшов у забігайлівку, яка гордо називалася «ЇЖА №1», але всередині нагадувала більше «Недогризок №13». Пластикові столи мали такий вигляд, ніби їх не мили ще з часів першої марсіанської експедиції. Стіни були обліплені голографічними рекламами: «Нова соєва котлета зі смаком курки! 35% менше побічних ефектів!» або «Купи два супи — третій у подарунок твоєму лікарю».

— Люблю такі місця, — задоволено протягнула Зен, кидаючи свою куртку на стілець. — Тут їжа або дуже добра, або дуже пекуча. В обох випадках це додає гострих відчуттів.

— А якщо я хочу просто поїсти? — несміливо пробурмотів Марк, вдивляючись у меню, де траплялися страви на кшталт «Суп-подивися-що-плаває» та «Котлета “Ніхто-не-знає-з-чого”».

— То ти явно не космонавт, — відрізала Зен і замовила собі щось під назвою «Ковбойський гуляш Марс-делюкс». Офіціант-андроїд кивнув, тріснув у стегні шарніром і покотився далі.

Лана з Марком переглянулися, зітхнули й теж замовили «гуляш», щоб не виглядати слабаками.

Їжа була гарячою, пахла підозріло, але на голодний шлунок заходила добре. За столом швидко стало затишно, і Лана почала розповідати їх історію — ту саму, що вони вже викладали Хайку. Про батьків, про дитинство, притулок, контракт, і зрештою — про Проксиму, куди вони прагнуть, як до світла в кінці тунелю.

Зен уважно слухала, жуючи свій гуляш повільно, ніби це була місія, а не обід. Вона не перебивала, але й не співчувала. Її обличчя залишалося кам’яним, тільки в очах блиснув короткий холодний вогник.