2. Хайк.

 Кабіна вантажного зорельота була схожа на стару кухню: усе гуділо, деренчало і пахло чимось пересмаженим, хоча наче жодної сковорідки поруч не було. Пілот — сивий, вусатий, ведмедоподібний дядько з квадратною щелепою й добродушним оскалом, однією рукою тримав штурвал, а другою методично колупався в зубах чимось схожим на викрутку.

— Ну що? — пробасив він. — Розповідайте, малеча, що ви забули на Проксіма B?
— До речі, мене звати Хайк.

— Я Марк, а це моя сестра Лана, — урочисто представився хлопець. — Ну, тобто вона не зовсім сестра, а зведена. Але це вже деталі.

Лана пирхнула й поправила зачіску.
— Так, дрібниці. Я лише випадково отримала до комплекту брата-баламута, коли наші батьки вирішили створити сім’ю.

— А летимо ми на Проксіму, щоб нарешті побачити батьків, — додав Марк, випрямляючись. — Уже десять років, як ми їх не бачили.

— Десять років? — присвиснув Хайк так, що десь у панелі загорілася ще одна червона лампочка. — Багатенько. І як це вони вас кинули самих?

— Не з доброго життя, — втрутилася Лана. — Та й ми були не зовсім самі.

Вона відкашлялась і почала розповідати з інтонацією людини, якій доводиться пояснювати очевидне черговому незнайомцю.

— Наші батьки побралися, коли нам було по шість. Спочатку все було більш-менш: дім, школа, щаслива сімейка. Якщо не рахувати, що мій так званий брат постійно встрявав у неприємності, а я — у ті ж неприємності, бо була поруч.

Марк образився й надув щоки, але Лана продовжила, не звертаючи уваги:

— Потім вдарила Велика криза. Людей масово викидали з роботи, машини та андроїди займали робочі місця. Наші трималися, як могли, але коли нам виповнилося дев’ять, їм довелося продати будинок і вступити до Корпусу колонізаторів.

— Ага, знаю, — кивнув Хайк. — Вони дають непоганий пайок, гасять борги, але підписуєшся під контрактом довжиною з Чумацький шлях.

— Точно, — підтвердила Лана. — Їм запропонували поїхати в експедицію на Проксіму-Б. Умови були вигідні, але ми, як неповнолітні, залишилися в притулку Корпусу. Полетіти за ними нам заборонили — офіційно це «шкідливо для дитячого організму».

— Ха! — розреготався Хайк. — Ніби тут, на Землі, серед смогу й радіації, дитячі організми квітнуть, як троянди!

— Саме це я й кажу, — кивнула Лана. — На мого брата, наприклад, точно щось вплинуло.

— Гей! — обурився Марк. — Якби не я, ми б досі сиділи під порогом притулку!

— То ви втікли? — насторожився Хайк і навіть перестав колупатися викруткою в зубах.

— Та ні, — відмахнувся Марк. — За контрактом, якщо колоністам є неповнолітні діти, Корпус бере їх під опіку. До вісімнадцяти живеш у притулку, їси кашу, вчишся виживати на диких планетах, слухаєш лекції «Як не з’їсти власну ногу під час голоду».

— Дуже корисний курс, між іншим, — додала Лана. — Я тепер знаю, що ногу краще маринувати.

Хайк пирснув від сміху так, що кермо затремтіло.

— А потім, — продовжив Марк, — як нам стукнуло по вісімнадцять, вони нас чемно випровадили. Дали по кілька кредитів «на розвиток» і побажали щасливої дороги.

— Ага, — підтвердила Лана. — Нам пояснили, що коли колоністи обживуться, то дітей викличуть до себе. Тому нас учили всьому, що знають першопрохідці: як ловити їстівних комах, як будувати укриття з чужих скелетів, як торгуватися з піратами. Ну, знаєте, стандартна шкільна програма.

— От тільки виклик так і не надійшов, — похмуро закінчив Марк.

— Сказали, що проєкт колонізації Проксіма-Б заморожено, — пояснила Лана. — «До вияснення обставин». Що за обставини — ніхто не сказав. А ми від батьків не отримуємо звісток уже п’ять років.

Хайк присвиснув вдруге, тепер уже протяжно, як гальма монорельсама.
— Ну й ну…

— Спочатку ми постійно спілкувалися по відеозв’язку, — сказала Лана. — Потім почали надсилати відеоповідомлення раз на тиждень. А через пів року всі колонізатори лягли в гіперсон. Ми отримували тільки заздалегідь записані повідомлення. Спогади, поради, іноді просто смішні випадки на їх кораблі. 

— І все, — підсумував Марк. — Потім тиша.

Кабіна вантажівки на мить наповнилася гулом двигунів і мовчанням. Десь у кутку запищала кавоварка, нагадавши, що час спожити чергову порцію гарячої води «зі смаком нічого».

Хайк якийсь час мовчав, дивлячись на них. В його грудях стало тісно. Він ніколи не хотів дітей. Навіщо? Виростити, навчити, прогодувати — то витрати, морока, відповідальність. За ті гроші краще купити власний корабель, що він і зробив. Та й покоління його — суцільне чайлдфрі, бо Земля й так тріщала від перенаселення.

Але зараз, коли йому перевалило за шістдесят, він озирнувся назад… і побачив, що за плечима лишився тільки старий вантажний зореліт. Ні сім’ї, ні дітей. І от сидить поруч рудоволосе дівчисько з тверезим поглядом, яке з любов’ю говорить про матір і вітчима. Певно, у цьому й є сенс — мати когось, хто про тебе подбає. Хоча якщо це буде такий хлопчина, як чорнявий Марк… Хайк скептично пирхнув. Баламут, який точно накличе на себе пригод. Але і в нього є любов до батьків, своя, хлопчача.

Він відкашлявся й сказав:

— Отже, молодь, дозвольте пораду. До Марса я вас довезу — чотири, максимум п’ять годин. Але далі навіть якби хотів допомогти, не зможу. На моїй корові ви будете пів століття добиратися до Проксіми. Це вам не колоніальні кораблі з досвітовими двигунами, що дають півшвидкості світла. У мене старий добрий спарений ядерно-імпульсний.

Хайк гмикнув і додав:

— Зате на Марсі маю знайому. Вона теж ганяє вантажі, але далі, до краю системи. У неї трохи менший, але швидший вантажник з дивгунами другого покоління. Вона точно може вас підкинути. А вже звідти, може, й знайдете кур’єра на Альфа-Центавра. Вони швидкі й іноді мають місце. Правда, не знаю, як вони ставляться до автостоперів — то інші люди, ніж ми, прості вантажники.

— О, це чудова новина, дякую вам! — радісно вигукнула Лана.