1. Без багажу.

— Марк. Ти точно впевнений, що нас хтось візьме? — руда дівчина з короткою стрижкою скептично зиркнула на натовп, що проходив повз них прямуючи до ґейта вантажних шатлів.

— Сто відсотків, — відповів розпатланий чорнявий хлопець і рішуче підняв руку з картонкою.

На картонці, вирізаній, зі старого пакування з під сушеного протеїнового м’яса, великими чорними літерами було написано:

 «Проксима Б. Без багажу.»

Марк стояв гордо, немов щойно винайшов гіпердвигун особисто, хоча насправді винайшов він лише цей напис і дивовижну впевненість, що міжпланетний автостоп працює не гірше, ніж земний.

 — Автостоп — це давня традиція. Ще з двадцятого століття.

— З двадцятого? — Лана підняла брову. — Там же максимум «фури» зупиняли, а не зорельоти.

— Це вже дрібнички, — відмахнувся Марк. 

— Головне — посміхатися й виглядати бідними, але симпатичними.

Посмішка вийшла швидше хижа, ніж чарівна. Хоча усім у космопорт було байдуже до цього.

— Ти знаєш, скільки до Альфа-Центавра? — запитала вона після десяти хвилин мовчання.

 — Та якісь смішні чотири світлових роки. 

Дівчина зітхнула й оглянулася навкруги.

Космопорт на Місяці завжди нагадував Лані величезний вулик. Сотні тисяч людей, роботів та андроїдів снували його коридорами, сходами та ліфтами, немов бджоли, що поспіхом виконують свої завдання. Лише замість запаху меду в повітрі тут витав аромат озону й вічно перепаленої кави з автоматів.

Гул був постійним. Кожна стіна світилася голограмами реклами: від знижок на туристичні квитки до Нептуна до пропозицій купити «новітній протез правої ноги зі знижкою, якщо у вас обидві праві». Різнобарвні неонові вивіски миготіли так, що очі починали боліти після п’яти хвилин перебування у холі.

А вони стояли вже дві години.

— Я починаю підозрювати, що ми виглядаємо занадто дивно, — пробурмотіла Лана, злегка поправляючи худі, яке давно втратило колір, який нагадуючи швидше «сивий пил після сотого прання». Вона нервово поглядала на картонку, яку тримав у руках Марк.

— Дивно? — перепитав він, ніби слово «дивно» було компліментом. 

— Ми виглядаємо автентично! Я навіть спеціально не голився три дні, щоб надати образу трохи бунтарського шарму.

— Три дні? — Лана не стримала посмішку. — Марку, в тебе на підборідді якийсь пух. Як у морської видри.

— Зате образно! — не здався він. — Автостопери завжди виглядають трохи не від світу цього. Це привертає увагу.

Лана хотіла відповісти щось дошкульне, але в цю мить повз них пролетіла група туристів у блискучих комбінезонах з написом «Марс-експрес: романтичні вихідні під куполом». Вони дивилися на двох підлітків так, ніби ті були вуличними артистами, які зараз почнуть жонглювати кисневими балонами.

— Може, нам варто було написати «Ми сироти, допоможіть хто чим може»? — прошепотіла Лана.

— Ні, — урочисто відказав Марк. — Чесність — найкраща політика.

— Ідіотизм — теж політика, — пробурмотіла вона, але тихо.

Хол перед виходом до стикувального ґейта для вантажних зорельотів був місцем хаотичним. Одні вантажники сиділи просто на підлозі, розклавши карти й влаштувавши турнір, другі тягнули візки з контейнерами, позначеними грізними попередженнями на кшталт: «НЕ ТРЯСТИ — ВИБУХНЕ ВСЕСВІТ». Час від часу коридором проносилися кур’єрські дрони, ледь не збиваючи всіх з ніг.

— Поглянь, — Марк кивнув на один з величезних екранів-розкладів. 

— Через десять хвилин вилітає контейнеровоз «Гризлі-12». Як думаєш, може підкинут

— «Гризлі»? — Лана скривилася. 

— Читай уважніше. Там же екіпаж з трьох клонів і одного робота-експедитора. В них все по інструкції. Якщо вони нас і підкинуть, то лише у вакуум без скафандра.

— Ти надто песимістична.

— Я реалістка.

Вона опустилася на пластикове крісло, яке здавалося зроблене було не для людей, а швидше як середньовічне знаряддя тортур, і втупилася у нескінченний потік громадян. Скільки їх тут — сотні тисяч? Мільйони? Кожен кудись летить, кожен має план, мету, квиток. І тільки вони двоє — з картонкою.

Від цієї думки Лані стало раптом смішно. Сміх вирвався несподівано, і Марк подивився на неї з подивом.

— Що?

— Та нічого… Просто уявила, як ми виглядаємо збоку. Двоє підлітків на Місяці, серед цієї всієї техно-магії, з картонкою «Без багажу». Наче герої якоїсь дешевої комедії.

— Чому ж дешевої? — обурився він. — Це може бути блокбастер!

— Так, блокбастер, який ніхто не купить.

Але в глибині душі їй подобалася ця божевільна ідея. Принаймні, це давало шанс зустрітися з їхніми батьками через стільки років.

***

Натовп навколо гудів, іскрився, миготів. Величезний андроїд у формі митного офіцера, схожий на суміш холодильника й поліцая, гримів металевим голосом:

— ПРОХАННЯ НЕ КУРИТИ ПЛАЗМОВІ СИГАРЕТИ В ПРИМІЩЕННІ!

Лана здивувалася:

 — Що за маячня? Хтось справді курить плазму?

— Я колись пробував, не зайшло — махнув рукою Марк.

Він вважав себе старшим і досвідченішим у їхній парі. Тому задер носа і не здавався. Стояв, тримаючи свою картонку, мов прапор. Люди проходили, кидали на них швидкі погляди й відверталися. Дехто сміявся, хтось знімав їх на камеру, мабуть, для рубрики «Найкумедніші гіки».

І все ж час від часу хтось зупинявся. Один пузатий чоловік у костюмі бізнес-класу підійшов і запитав:

 — Проксима Б? Ви серйозно?

— Абсолютно, — гордо відповів Марк. — Нам треба терміново.

— Ха-ха! — чоловік розсміявся й пішов, похитуючи головою.

Лана втретє за годину зітхнула.

— Слухай, може, все ж купимо квиток? Ну бодай до Марса. А там…

— Ти ж знаєш, у нас немає навіть на шатл до орбітальної станції.

— І чиїм же геніальним рішенням було витратити всі гроші на допотопний рюкзак археолога?

— Він був по знижці! І в ньому купа корисних речей, як, наприклад маркер, яким ми напис зробили. — гаряче заперечив Марк.