​​​​​​​Розділ 20. Щастя — не головне в житті

Коли відкрила двері, перше, що відчула — запах смаженого м'яса, що виривався з кімнати. Усі в залі одночасно повернулися в мій бік. Хтось зиркав із байдужістю, хтось — із погордою, а деякі — із недобрим блиском в очах. Все йшло за тим жахливим сценарієм, який так не хотілося знову переживати.

За довгим столом, заставленим наїдками, сиділа моя родина. Королівське сімейство та їхні прибічники святкували, шумно обговорюючи чергову подію. Їхній сміх віддавався гулом у моїх вухах.

Все, як завжди. Батько очолював стіл, його жирна блискуча борода сяяла від масла, і він продовжував об'їдати шматок вгодованої курячої ніжки. Біля нього сидів мій брат Дольф, бастард, із самовдоволеною усмішкою, яка вже не викликала в мене нічого, крім роздратування. Зізнатися, його ім'я звучить неприємно, хоча, можливо, причина була в іншому — у самому ставленні до нього, і ім'я тут зовсім ні до чого. Мати Дольфа, Аніда — висока й суха жінка, сиділа далі, завжди така пряма, мов натягнута струна. В її погляді було щось настирливе, вона вивчала мене, наче непотрібну порошинку на своїх лакованих черевиках.

І, звісно, Ліналіель, моя сестра — єдина квітка у полі бур’янів, чия присутність у цьому середовищі завжди виглядала якось недоречно. Її світло нагадувало про тінь, яка невідступно тяжіла наді мною.

— Ох, Маніко, що за чорна хмара серед ясного неба? — зухвало вигукнув Дольф, відкинувшись на спинку стільця. Витерши руки, зім'яв серветку і недбало кинув її на стіл.

— І тобі більше трутнів у келих, — відповіла, піднявши брову.

— А ти все така ж гостра на язик, як отруйний шип, — він засміявся — гучно й натужно, так, щоб решта теж розсміялися. І дійсно, кілька придворних підхопили його регіт.

Сестра вскочила з-за свого місця й кинулася до мене з обіймами.

— Маніка! — Ліна вигукнула моє ім’я з теплою радістю. Обійми були такими щирими, що на мить відчула дивну провину за те, що не могла відповісти тим самим. — Прямо уявляла, як ти увійдеш у ці двері! Зазвичай же не приходиш... Але бачиш, я не помилилася!

— Уявляти варто завжди менше, — пробурмотіла, ледве помітно усміхнувшись і намагаючись відсторонитися від її незручних обіймів.

Батько нарешті зволив підняти голову. Він продовжував жувати, не особливо дбаючи про етикет, і мовив крізь шматок м'яса:

— З’являєшся все рідше, донько. Думав, хоч на свята ти віддаси належне родині.

— Ну ось, віддаю, — відповіла сухо, з величезним зусиллям стримуючи бажання піти геть.

Король лише хмикнув. Жир стікав з його бороди, він повільно облизав пальці, а потім витер їх об рукав. Мене підступно нудило. Я відвела очі.

З дитинства не маю апетиту через ці застілля, через ці обличчя, що вічно жеруть. І батько був головною причиною усіх моїх психічних розладів... Його манера їсти — жадібна, гучна, брудна — викликала огиду, яку я не могла подолати до сьогодні.

Все це спрожогу накрилося спогадами, від яких стискалося всередині. Минуле втягувало мене в'язким болотом у свою безодню. Я знову була маленькою дівчинкою в кутку, стояла і слухала, як вони сміються, поки сльози пекли мої щоки.

Голос батька змусив здригнутися.

— Некромантія? — привид минулого раптом заговорив голосніше. Він різко загримів шаленим реготом, від чого шматок їжі вилетів з його рота і впав назад на тарілку, але його це не збентежило. — Ви уявляєте, хто міг би подумати про таку жартівливу витівку магічних потоків!? Моя перша спадкоємиця — некромант!

Сміх заповнив залу: гострий, порожній, такий, що висмоктував з мене останні сили. Його сміх, сміх придворних, сміх усіх, крім мене.

Тоді я нічого не могла зробити. А зараз... Зараз, по суті, теж нічого.

— Маніко, — хтось вирвав мене з полону думок. Повернула голову й побачила Ракса. Він стояв у дверях, злегка насуплений.

— М? — розгублено запитала, з порожнім поглядом.

— У нас є важливе завдання, потрібно йти, — сказав він показово голосно, підходячи до мене.

— А, так... це твій хлопець? — щиро поцікавилася Ліна.

Ракс нічого не сказав. Він просто взяв мене за руку. Пальці хлопця були теплими, сильними, і я знала, що він не відпустить.

— Чи, може, наречений? — почувся голос Дольфа.

Я теж не відповіла.

— Ходімо, — казав Ракс, не зводячи з мене стурбованого погляду.

— Та годі, Раксе. Не соромся, — усе ніяк не міг заспокоїтися позашлюбний син короля. — Кожен чоловік рано чи пізно має одружитися, зрештою — щастя не головне в житті.

Не озираючись, ми вийшли з кімнати.