​​​​​​​Розділ 19. Так пахне "блакитна" кров

Навколо чулися розмови, сміх, звуки посуду та кроків, десь вдалині лунала музика. Відчувалася атмосфера свята, але здавалося, ніби я вдихаю не святкове повітря, а трупні випари. Так пахла моя королівська "блакитна" кров. Правду кажучи, вона вже давно загусла й відверто смердить. Сподіваюсь, ніхто не подумав, що це я про себе? 

Завжди почувалася чужою серед цієї пишноти — розкішних залів і коридорів, де снували морально напівживі та надмірно пихаті члени королівської ради з їхніми родинами. Кожен із них залишив слід у моєму "щасливому" дитинстві. Наче улюблена розвага: побачив першу принцесу — кинь у неї каменюкою. Їхні погляди часто ковзали по мені — глузливі, холодні, сповнені зневаги.

Я була метеликом на склі... Крила є, але втекти не можу. 

Незабаром повернулася бабуся, завершивши досить довгу дипломатичну місію в Загір'ї. За десять років мого існування вона вдруге побачила свою онучку та, ем… трохи жахнулася від того, що зі мною сталося. Я перетворилася на істоту, яку хочеться або поховати, або продати на органи. І то, на частини, бо цілим товаром вже не цікавляться.

Батько ж за той час, поки стара займалася своїми справами на віддалі від королівських інтриг, звів навколо себе стіну з трьохсот радників, які дощами та штормами підривали моє і без того "вдале" життя. Бабця, зрозумівши, що залишати свою кровиночку тут — це як добровільно відпустити у ліс на поживу людожерці, забрала мене до свого маєтку неподалік Зеленого Долу. Раділа не тільки я, а й батько. Навіть впевнена, наступного ранку він похмелився найкращим вином, відкоркувавши пляшку на честь нашого від'їзду. А потім додав ще й другу, бо, як він казав, одна — то для слабаків. 

Однак тиск та контроль короля іноді відчувалися навіть на відстані.

Ніхто не збирався розв'язувати усі мої проблеми, але принаймні тепер могла страждати в комфорті. І робила це з усмішкою на обличчі. Дякую тобі, бабцю, за таку неоціненну життєву навичку.

Усі з часом забули про принцесу з потоком некромісу. Мовляв, одного головного болю менше. Вони продовжували жити своїм життям, ніби мене ніколи й не існувало. І знаєте, це було ідеально. Дійсно, відсутність на сімейних святах виявилася значно приємнішою за присутність. Чесно кажучи, починаю думати, що це навіть їхній головний подарунок на всі мої дні народження.

У Зеленому Долі я відчувала безпеку від отруйних слів та чужих поглядів. Навчилася бути невидимою. Аж до моменту, доки король не відправив мене до Рогусу, з думкою, що суворе навчання в академії допоможе його доньці стати "нормальною".

Та доведеться таточка трохи розчарувати.

Гучно стукаючи підборами, йшла коридором, подумки проклинаючи себе за цей злощасний вечір. Навіть не вечір — а цілу низку катастроф. Мимохіть торкнулася до губ. Сайлас Палор. Лорд. Чортів. Сайлас. Палор. Занудний негідник із замашками диктатора, строгий і холодний, як одвічна зима в Північних горах. Ось тільки криги його почали танути — й звідти полізли смердючі дохлі тисячолітньої давнини! У-х-х! Як же я його ненавиділа! Чи... ненавиджу?

— Звісно, ​​ненавиджу! — пробурмотіла, поправляючи волосся. Що за дурне питання? Ну, скажімо чесно: мені декан завжди здавався сухим деревом, яке можна було тільки рубати. Але колода, як з'ясувалося, з цілком собі людськими слабкостями!

На обличчі відбилася дурна усмішка.

Намовляючи мене думати інакше, мозок відразу почав зрадницьки перебирати моменти, як стискалися губи лорда Сайласа, коли той робив чергове грізне зауваження. Такі привабливі, тонкі, вузькі... начебто спеціально створені для того, щоб передати максимум зневаги з мінімальним набором рухів. А ще це світле пасмо волосся, яке завжди вибивалося з його ідеально вкладеної зачіски. Погляд чоловічих очей, глибокий і... звичайнісінький недоумкуватий! Ну ось! Ще один крок до саморуйнування. Треба було активніше тікати геть із диліжанса…

Нащо я взагалі торкаюся своїх губ? Зупинилася, різко видихнувши. Так, поцілунок був. І що найгірше, з радістю відповіла на нього.

Як би не намагалася приховати цей факт від себе, але... мені, здається, справді подобався цей гордовитий дід молодого віку. Ех, уберігайте сили некромісу... Тільки зілля одкровення могло змусити найглибші, найогидніші бажання виповзти назовні, як слимаки після дощу.

— Ну ні! — буркнула собі під ніс, озираючись, ніби хтось міг почути такі безсоромні думки. 

Як я взагалі могла зацікавитися таким типом? Точніше, не "зацікавитися", слово не те. Це скоріше професійний інтерес, так би мовити. Вивчення рідкісного й надзвичайно неприємного феномену. Жодних емоцій! Або... це просто хімічна реакція тіла! Точно, хімія. Як газ від зіпсованих яєць. Лише вдалий збіг ендорфінів і серйозна нестача мозку!

Я розлютила волосся двома руками, тихо запищавши, прискорила крок. Це все просто зводить з розуму. Думаю зовсім не про ті речі!

Чому, темрява забирай, така людина, як він, служить ковену? Лорд Сайлас завжди здавався занадто ем... незалежним, якщо не сказати більше. І що взагалі відбувається? Ці питання не дають мені спокою, особливо після всього, що сталося. Він сказав, що хоче когось убити. За наказом ковена чи є особисті причини? Ненавиджу це почуття, коли довкола стільки подій і загадок, а я в абсолютному невіданні!

Різко відчинила двері, маючи намір поставити запитання:

— Ракс, а куди подівся лорд Сайлас?..