​​​​​​​Розділ 18. Нервовий тик?

Все почалося з крижаного, липкого відчуття на шкірі, наче вологі пальці пробігли моєю шиєю. Озирнулася, та нікого не побачила. Нервовий тик?

Мої гулкі кроки по скрипучих сходах вели вниз, у темні глибини академії Рогуса. Крики та стогони, ледь чутні, пробивалися крізь кам'яні стіни. Усередині зростало занепокоєння, і я прискорила крок — комусь явно була потрібна допомога.

Переступаючи останню сходинку, підійшла до важких металевих дверей. Вони могли витримати натиск не однієї зловісної істоти, але... мене точно не зупинили б.

— Вандалізм... — пробурмотіла, дивлячись на поверхню, де хтось зобразив кров'ю віддалено знайомий символ. Не могла згадати, звідки його знаю. Просто знаю і все.

Долоню опалило холодом, і двері піддалися з легким скрипом.

Перед поглядом розгорнулася величезна лабораторія. Але цього разу все було інакше. У тьмяному світлі кристала в центрі стояв самотній масивний стіл, на якому зазвичай препарують мерців. Над ним схилився чоловік у білій мантії та рукавичках, забруднених кров'ю.

Він стояв до мене спиною, але я точно була впевнена — це професор патонекротії Трікус, той самий, що вивчає зміни у мертвих тканинах. Хто ще міг перебувати тут у таку пізню годину та ще й займатися такою... специфічною справою?

Чоловік активно щось робив, його широкі плечі затуляли мені огляд. До вух долинали дивні звуки — хлюпання, різкий тріск і щось схоже на приглушене мукання. Не могла зрозуміти, звідки саме походять ці звуки та хто їх видає.

— Ах, це ти, Маніко. Не соромся, проходь, — раптом промовив він, не відриваючись від справи. — Ну, студенти у нас, звісно, ​​ліниві, працювати якось не надто воліють...

Було зле, втім, мене тягнуло підійти ближче. Я зробила ще один крок, і раптом чоловік різко обернувся. Це... це був не професор Трікус, а той самий старий, якого ми зустріли перед входом у таверну! Напрочуд "кар'єрне зростання"...

Його брудна, закривавлена ​​рукавичка схопила мене за руку, а обличчя набуло жахливо серйозного виразу.

— Остерігайся вірянин Циліса, — промовив старий тихо, майже шепочучи. — У них є бог, якому вони замолюють свої гріхи.

Злякано відсахнулася і спрямувала погляд на стіл. Там... лежало моє тіло. Мертве, з розпорошеним черевом і порожнім, безжиттєвим поглядом. Рана зяяла, кров струмувала по краях, а нутрощі були безладно розкидані по столу.

Чоловік вибухнув сміхом — гучним, майже божевільним, схожим на насмішку над самою смертю. Тіло, що лежало на столі, раптово неприродно повернуло голову, і з нього теж зірвався сміх. Він звучав, наче ніж, що дряпає скло, та проникав в самісінький мозок. Усе навколо скажено закружляло, а я впала навпочіпки, затиснувши руками вуха.

 От же ж темрява, за що мені все це?

***

Прокинулася в холодному поті від найгіршого сну або найкращого кошмару мого життя. Накрило кардинально. Очі не встигли звикнути до напівтемряви, але по світлій стелі з канделябрами зрозуміла, що знаходжусь у палаці. І запахи... занадто багато запахів. Солодкі, нудотні. Загалом — сморід ще той.

О ні... Лорд Сайлас. Його поцілунок...

Соромно, до жаху соромно! Різко сіла на ліжку і, не знаючи, куди подітися від цього сорому, уткнулася обличчям у подушку. А потім щосили закричала прямо в пух та пір'я. Невдоволена рівнем драми, знову лягла на ліжко і заволала вже на всю горлянку, без жодної звукової ізоляції. Наче стіни могли поглинути мою ганьбу...

Спочатку тихо, потім голосніше, і, зрештою, просто репетувала, репетувала, репетувала, поки до кімнати не зайшов мій... друг? Товариш по нещастю? Брехун? Охоронець? Сама вже не знаю, як його назвати.

Та за що... Дійшло до мене, що відбувається. Запізно, але все ж дійшло. Звісно, тепер зрозуміло, чому Ракс завжди з'являвся поруч у потрібний момент.

— Злишся? — хлопець завмер на порозі, спершись на косяк. Весь такий серйозний, дивиться на мене з якимось дивним виразом.

— Міг би й попередити, що весь цей час був не просто другом, а темною підставною конячкою! — спалахнула я.

— Отже, злишся, — підтвердив своє запитання. — Вибач, що не сказав раніше.

— Гаразд, — відповіла, знову уткнувшись у подушку.

— Гаразд? — недовірливо перепитав артефактор.

— Гаразд! — роздратовано повторила. Ось і поговорили. А що тут ще скажеш? Думала, вибухну на нього, але... нічого. Ну, правда, жодних сил не залишилося на злість! Він хоч і приховував, але принаймні завжди був моєю опорою і не кинув, як це роблять усі інші.

Сіла на ліжку і звернула погляд на кулон, що висів на моїй шиї. Ракс опустився поруч, узяв мої руки й подивився в очі. Зазвичай у таких ситуаціях хтось із нас завжди починає хихикати, але цього разу все було серйозно.

— Повернути хочеш? — спитав, натякаючи на артефакт, що мав функцію відстеження.

— Ні, — чесно зізналася. — Корисна річ. От нехай у мене і залишається, раптом знадобиться...

— Гарне рішення, — усміхнувся і погладив великим пальцем мою долоню, помітивши подряпину від сучка. Нічого особливого, дрібниця, але його погляд ніби приклеївся до неї. — Маніко, попри все, що сталося за наказом мого батька...

Він замовк, обмірковуючи, як краще висловитися.

Батька? А... а хто його батько? Я ж зовсім нічого про нього не знала... Сумно усміхнулася у відповідь і продовжила думку за Раксом:

— Знаєш, навіть якщо ти й був зі мною за наказом, все одно вважаю тебе другом.

Усвідомлювала, як це бути заручником ситуації, його нема чого звинувачувати. Я й сама така... брехуха остання.

— Ти... для мене не просто завдання, — він нахилився та обережно поцілував долоню. Подряпина миттєво затяглася, але в грудях почало стукати так сильно, що я злякалася власної реакції.

Все, годі. Зірвавшись з місця і схопивши його за руку, потягла до виходу. Штовхнула хлопця за двері та різко їх зачинила, випаливши: — Дай мені кілька хвилин, я зараз вийду!

— Буду в гостьовій, — почулося з того боку.

Притулилася спиною до стіни. Усередині все нило. Іноді, коли болить серце, я з розчаруванням зітхаю, бо обійшлося...