​​​​​​​Розділ 17. Цей момент я запам'ятаю назавжди

У дурмані намагалася сфокусувати погляд, коли над головою пролунав надзвичайно дратівливий голос.

— Маніко, що ти знову влаштувала? — декан взяв мою склянку і понюхав вміст. Невловимо напружився, мабуть, не розпізнаючи плетоквіт, який не мав запаху.

— Я... я б не радила це пити... — прошепотіла у відповідь, але слова складалися в речення доволі повільно. Тому він вже зробив ковток, а згодом насупився.

— Дивний смак якийсь... Але нічого не відчуваю, — пробурмотів, і, нахилившись ближче, щоб перевірити стан, торкнувся мого чола. — Ти в порядку? 

— Говорила ж, сукня в пригоді стане... — озвалася.

— Ти про що? — вкотре не зрозумів.

— Ем, ну... Сьогодні думала, цю сукню саме для вас одягнути, —  повернула голову, ноги трохи підкосилися, а чоловік підняв брову. — Не зрозуміли, так? Ну, для ритуалу упокоєння...

Потерши перенісся, лорд Сайлас багатостраждально заплющив очі.

— Маніко, скажу твоїми словами: якщо захочеш перейти до радикальніших методів щодо рятування від мене, хочу заявити — все одно не вийде.

— Та я не про вас, про себе. Ви ж мене... того хочете, — показала пальцем жест на шиї.

Зітхнувши, він підхопив мене на руки, вирішивши, що краще буде повернути це тіло назад в академію. Зробила слабку спробу пручатися, однак сил більше не було. Метелик потрапив у павутиння.

— Неповажний лорде Сайласе Палоре, хочу попередити: все скінчиться тим, що мені буде соромно, — міцно обійняла за мужню шию. — Але... ви знаєте, що надто привабливий чоловік? Якщо ні, то ось — повідомляю.

О темні сили некромісу, що я несу...

— Маніко, ти маєш прихований талант допікати до живого. І знаєш що? Приховуй його й далі... — прошепотів роздратовано, а потім, ненадовго пригальмувавши та видавши багатозначне "бе-е-е", прохрипів: — Це що, плетоквіт був у напої?

— Ні, звичайно. Це чай з м'ятою і нотками "говоритимеш як є, навіть якщо сам не захочеш", — не втрималася від сарказму.

Ревик розумів, на яку кнопочку натиснути, щоб заробити собі кілька зайвих монет. Цього разу він вирішив використати траву відвертості, добре знаючи, що це майже безвідмовний спосіб витягти з мене трохи грошенят.

Плетоквіт збільшував емоційну чутливість і змушував говорити правду, але сьогодні цей зелений шелихвіст не розрахував дозування.

І... Ревик знав, що я принцеса-відлюдниця з великим співчуттям до слабких і безпорадних, тому користувався ситуацією на повну. Розрахунок був простий. Та і сама, в принципі, не була проти — гроші все одно на своїх дітлахів витрачав.

До речі, його психотерапія теж була непогана. Гоблін завжди тримав язик за своїми гострими зубами, бо знав, що я — рука, яка годує його сім'ю. Врешті-решт, він не тільки виманював гроші, але й був тією самою віддушиною, що вислуховувала мої потаємні думки, ніби це була його плата за регулярні "виплати". Скажімо так, мій особистий емоційний конфідент. І всупереч нестримному почуттю образи, розуміла — мені бракуватиме його історій, якщо раптом гоблін зникне з мого життя.

Декан крокував галасливими вулицями міста, де всі святкували в розпал ночі, і ніхто не звертав уваги на дивні сцени. Усі перебували в аналогічному стані, сміючись та танцюючи під яскраві вогні ліхтарів. Але вже через кілька хвилин еліксир остаточно вдарив чоловікові в голову.

— Ти стала занадто важкою, щоб далі тебе нести, — пробурчав він, похитнувшись і поправивши мене на руках.

— Це ви просто старий, слабкий і немічний, — відповіла, навіть не намагаючись стриматися. Хоча й був на років шість старший за мене.

— А ти огидна скалка в одному місці, Маніко, — огризнувся лорд Сайлас. — І, темрява забирай, чому я знаходжу тебе такою...

Він замовк. Обличчя чоловіка спотворилося від нерозуміння.

— Якою? Надто привабливою? — зі сміхом примружила очі. Відтак і полетіли потаємні чоловічі бажання, які він намагається ховати за стіною агресії.

— Такою привабливою, коли дратуєш мене більше, ніж будь-хто? — було видно, що декан сам здивований своїми словами. — Ніколи не розумів, чому ти така... бесячна.

— Хто б міг подумати, що некроманти такі романтичні... — пробурмотіла, піднімаючи повіки з метою поглянути в обличчя своєму транспортному засобу. — Я завжди знала: ви просто прихований мазохіст!

— Не обманюйся, Маніко. Якби не боявся за репутацію академії Рогуса, залишив би тебе валятися в тій канаві, — він відповів холодно, намагаючись взяти себе під контроль. Але всі ми знали, що "репутація Рогуса" і "декан Сайлас" — абсолютно несумісні речі. А далі, вже не стримавшись, додав: — І я не некромант.

Трава відвертості не шкодує нікого, навіть деканів.

— А що ви тоді робите на нашому факультеті? — промовила з нерозумінням.

— У планах упокоїти, але не мерців, — відверто відповів він.

— Мене? — знову показала жест пальцем біля шиї.

Під ногами почувся хрускіт гілок, а лорд Сайлас різко розімкнув руки в надії не видати інформації більше допустимого. Я боляче впала на землю, поранивши руку одним із сучків.

— Ах, забула, ви ще й садист, — я трохи помітно скривилася, потираючи забитий бік. — Це ж багато що пояснює...

— Справжній, — гордо підтвердив Сайлас, кудись прямуючи.

— Ні, знаєте, е-е... забудьте, що казала про вашу привабливість. Ось як такий чоловік може мати настільки огидний характер? — потім повернула голову й здивовано витріщила очі. — О? Та це ж той самий...

Завмерши в жаху, думка обірвалася на півслові, коли знову глянула на Сайласа: він відчиняв двері одного з тих тюремних диліжансів послідовників, які ми бачили з Юрною і Дараєм перед входом у таверну. Хочу зауважити: плетоквіт посилює емоційний, а не раціональний стан. Тому всередині спалахнула паніка, і я почала відповзати в протилежний бік.

— Що за... — застогнала, вдивляючись у чоловічу постать, що неминуче наближалася.

— О, ні, ти не втечеш, — повідомив він, перевертаючи мене через плече, твердо вирішивши посадити в диліжанс. Спробувала зіслизнути, але міцні руки так само міцно тримали за ноги.