Розділ 16. Встряла...

Ми швидкими кроками наближалися до таверни, де нас чекали одногрупники Дарая. Але не встигли звернути за ріг, як натрапили на тюремні диліжанси з залізними ґратами на вікнах, в які послідовники вже активно пакували когось у рясах. Мабуть, черговий «єретик» потрапив у їхні тенета.

— Ох, знову ці, — буркнув елементаліст, схрещуючи руки на грудях. Здавалося, він серйозно задумався, чи не краще зайнятися чимось корисним, наприклад, замкнутися в кімнаті й відкласти все на завтра.

— Ці похмурі типи завжди знають, як зіпсувати свято, — підтримала я, спостерігаючи, як ті з явним задоволенням виконують свою роботу.

— Та тихіше ви, — пробурчала Юрна, застережливо косячись у їхній бік, натякаючи на Тіньового Гласного. — Вони можуть нас почути й почнуть запрошувати ще наполегливіше.

Зненацька мене за руку схопив якийсь сивий тип у явному алкогольному коматозі. Він пробурмотів щось нерозбірливе. Схиливши голову, спробувала вловити хоча б краплину сенсу.

— Що? — перепитала, готуючись до чергової безглуздої тиради про змову шинкарів або про таємничі видіння після десятого гуртка добірної настоянки.

— Вітри змінюють напрямок, скоро буде буря... — повторив дід, а потім похитнувся і пішов далі, спотикаючись об власні ноги.

— Бадилля накурився, чи що, — фиркнув Дарай, дивлячись тому вслід.

— Божевільний якийсь, — підтримала Юрна, хитаючи головою.

— Останнім часом тільки божевільні правду й кажуть, — резюмувала я, знизуючи плечима.

Ми накинули каптури та швидкими тінями рушили до напівпідвального приміщення.

Таверна була схожа на багато інших місцевих закладів: трохи темно, трохи задушливо і з тією ж вічно липкою атмосферою, яка чіпляється до тебе, як невдалі спогади.

Один вампір, зачарований нашим виглядом, задивився з такою увагою, що Юрна не втрималася від коментаря в мій бік:

— Так ти сьогодні леді вамп? Дивись, як на тебе ікластий дивиться.

Від незручності він випадково наступив на хвіст самочці кобольдів, яка, обурено скрикнувши, виплеснула келих із рідиною прямо йому в обличчя. У відповідь вампір спробував перепросити, але замість слів видав лише сипіння.

— Ну як же мене дратують такі чоловіки, які тільки й роблять, що дивляться, дивляться й дивляться. Ну підійди, запитай, що, лупа чи що... — обурилася подруга.

Дарай, усміхаючись, підморгнув мені:

— Може, й від слова "вампір", але точно не про флірт і фатальну жінку. Мабуть, у Маньки свою споріднену душу побачив. Така ж бліда, як і сімейство кровопивць.

— Та ну вас, — відповіла я з усмішкою. Юрна грайливо вкусила мене за руку і, сміючись, швидко побігла до танцювального майданчика. Елементаліст рушив за нею, майже одразу злившись у нерозривний поцілунок, і незабаром вони розчинилися в натовпі.

Танцювати не хотілося, тому залишилася одна, надана собі й своїм думкам, влаштовуючись за барним столиком. Можливо, одного разу я теж знайду свою пару, з ким розділити один похмурий занедбаний склеп, але поки що залишаюся тут, у тіні своїх фантазій. Прислухалася до звуків вечірки — музика, сміх, пошепки... Все, що так відрізняється від світу, де зазвичай перебуваю.

— Щось міцніше? — запропонував бармен, помітивши мій настрій.

Заперечно похитала головою, попросивши:

— Щось безалкогольне і що тонізує — від болю в м'язах, та й взагалі... від болю життя.

— «Від болю життя» — це вам до некромантів, — бармен знизав плечима і почав готувати щось у шейкері.

Та що ви кажете, шановний... Там усе тільки починається.

Поки чекала свій напій, до мене підсів гоблін. Зеленошкірий пакосник усміхнувся.

— Привіт, Ревику, — сказала я, намагаючись не виглядати надто роздратованою. Він завжди з'являвся у найневідповідніші моменти.

— Магічні трави не потрібні? — запитав, потираючи зелені лапи з довгими пазурами.

— Знаєш, Ревику, — відповіла я, не стримуючи сарказму, — після останнього разу з собачою кропивою я серйозно задумувалася про те, щоб взяти до рук кладовищенську лопату й вирішити всі наші справи раз і назавжди.

Гоблін скривився й зітхнув, його гостренькі зуби блиснули в тьмяному світлі кольорових кристалів.

— У мене дев'ять спиногризів удома, Маніко. Годувати чимось треба... — спробував натиснути на жалість.

— Може, тоді почнеш працювати старанніше? — хмикнула я, відпиваючи напій, який поставив переді мною бармен. Дивний смак якийсь...

Думка про маленьких гоблінів, які чекають татуся з вечерею, змусила мене на секунду замислитися. Я часто заглядаю в їхнє поселення, просто щоб порадувати місцевих діточок. Гобліни теж люди, зрештою. Або нелюди. Не суть, ви зрозуміли.

На невеликій сцені, освітленій тьмяними вогнями, з'явилася гномка в гарній червоній сукні. Вона тримала селофон, ем... ну, такий магічний камінь, що посилює звук і прикріплений до довгої палички. Голос заповнив усе приміщення:

"Зупини мене у цьому віці, де очі не втомлені, а серце не морене. Я не можу більше, я не хочу більше. Зупини мене. Не люби мене. Не бери мене. Не тримай за руку..."

Під цю сумну, але чарівну мелодію парочками танцювали люди та нелюди. Група кобольдів влаштувала імпровізовані хвилі, тримаючи один одного за хвости. Два орки, намагаючись граційно виконати танцювальні па, випадково зачепили маленького піксі, який на помсту почав лоскотати їх чарівним пилком. Орки, хихочучи та чхаючи, намагалися втриматися на ногах, викликаючи вибухи сміху в оточення.

Несподівано я відчула дивне запаморочення і зрозуміла, що щось не так. Ревик, заметушившись із винним виглядом, мабуть, сам не очікуючи такого ефекту, пробурмотів:

— Схоже, я переборщив...

У цей момент із зали вбігла Юрна, заливаючись сльозами й кричачи на Дарая:

— Який же ти дурень! Навіть у такий день говориш тільки про свою Клексу!

Я спробувала підвестися і гукнути Юрну, сказати, що в мене тут як-не-як проблеми, але слова застрягли в горлі, і я повисла на барній стійці.

Юрна вибігла із закладу, а за нею пішов Дарай, за елементалістом хвостиком Клекса. Не складно здогадатися, що за дівчиною замикав цю лінію втечі Арун. Ревик, знизавши плечима і протягнувши пару монет бармену, щоб не привертати уваги, сказав: