Розділ 15. Внести свій внесок

Я сперлася на стіну будинку, спостерігаючи, як Трогим з Дараєм піднімають важкі дубові двері, вставляючи їх назад. Завіси ледь чутно скрипнули.

Різкий несподіваний голос гномихи змусив усіх здригнутися.

— Варик! — її тон був таким, яким зазвичай говорять матері, коли знаходять щось непередбачене в руках своїх дітей. — Звідки в тебе цей гаманець? Вкрав де, недолугий?!

У мене всередині все стиснулося — було шкода пухліша.

Варик, ховаючись за спиною батька, несміливо вказав у мій бік. Розуміла, що йому було нелегко, і не хотіла, щоб потрапив у неприємності через мою допомогу. Зітхнула, вкотре збираючи на собі всі погляди.

Не можна було розкривати всю правду, тому посміхнулася і спробувала надати своєму голосу переконливості:

— Це я дала Варичку гроші. Розумієте, мій батько працює скарбником при дворі. Раз на рік йому доручають знайти сім’ї, які потребують підтримки. Знала, що у вас важкі часи, тож і подумала, що ці гроші допоможуть.

Шата все ще дивилася з недовірою, явно сумніваючись у цих словах. Не могла її звинувачувати: важко повірити, що допомога прийшла безкорисливо, ще й від безробітної адептки. Та після недовгих роздумів вона, нарешті, прийняла гаманець, кивнула і потягнула сина за собою в дім.

Як тільки вони пішли, Юрна примружила очі й схрестила руки на грудях.

— Маніка, — прошепотіла подруга. — Твій батько не скарбник, і ти це чудово знаєш. Звідки в тебе такі гроші? І чому на тебе так дивилися послідовники Верховного ковена в центрі міста? І Тіньовий Гласний... Він що, просто так опинився біля цих дверей?

Дівчина була розумною, надто розумною для того, щоб вірити в такі прості пояснення. Проте я не могла розповісти їй правду і хто я насправді. Пізніше, але не зараз.

— Юрно, — спробувала не показувати свого занепокоєння та уникнути діалогу. — Хоч ти питаннями не засипай, гаразд? Все набагато простіше, ніж здається.

Дурна відповідь. Знаю. Але на думку нічого іншого не спало. Дарай правильно мене зрозумів і прийшов на допомогу.

— Час йти, — повідомив, струшуючи руками, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Нас вже чекають у місті.

Моя таємниця залишалася під захистом – поки що.

Хоч тепер я не є прямою спадкоємицею трону, все одно залишаюся принцесою. Король завжди був занадто відстороненим, займаючись своїми справами, не особливо дбаючи про народ. Його більше хвилювали власні амбіції та розширення влади, ніж добробут тих, хто від нього залежав.

Я не пручалася, взявши на себе роль простої адептки. Сподівалася зберегти анонімність і водночас внести свій внесок у допомогу тим, кого мій батько, можливо, ніколи не помітить. З часом це подвійне життя ставало все складнішим: вже багато хто знав цей секрет, що вже й не секрет...

Коли збиралися йти, елементаліст, згадавши щось, повернувся до гнома.

— До речі, Трогиме, — гукнув того із замисленим виглядом, — щось недобре коїться у ваших шахтах. Щодо дивних матеріалів, які там знаходять... Я поговорю з батьком, і ми організуємо розслідування.

Трогим подякував і, обмінявшись кивками, ми попрощалися.