Розділ 14. Це що тільки-но було?

Я сіла на ґанок будинку, поклавши голову на коліна, і важко зітхнула. За мною вийшов Варик, син Трогима, з кукурудзою на паличках у руках. Він голосно чвакав і жував з таким завзяттям, що я мимоволі усміхнулася.

— Кукурудзочки хочеш? — запропонував з повним ротом, простягаючи одну паличку.

Я взяла її й відкусила, дивлячись у далечінь.

— Варик, — запитала, — ким ти хочеш стати, коли виростеш?

Він продовжував жувати, ніби це питання не вимагало особливих глибоких роздумів.

— Хех, виросту. Смішна ти! — відповів, ще не проковтнувши. Здавалося, що весь світ йому байдужий, поки у нього є ця смажена паличка. — Ну-у-у... ковалем, може. Або на шахті працювати, як тато. Він каже, що в мене талант до молотків з кирками. А ти?

Я зітхнула. Варик уже визначився зі своїм життєвим шляхом. Навіть цей маленький клубочок точно знає, чого хоче від життя. Врешті-решт, гноми завжди йдуть слідами своїх предків, стаючи відмінними ремісниками: ковалями, зброярами, шахтарями, ювелірами, інженерами та винахідниками. Як і гобліни, які ласі до грошей та шахрайських схем. Тому гоблінів можна часто зустріти у структурах, пов'язаних із фінансами. Рідко коли такі раси виявляються в академіях на зразок нашої. У них є свої вузькоспеціалізовані заклади. Але все ж, іноді в Рогус вступає парочка-друга таких особистостей.

— Знаєш, заздрю тобі,— погладила по його круглому рудому казанку. — У тебе все так просто. Коваль чи шахтар. У мене ж… вибір ніби з тисячі дверей, але жодна з них не відчиняється.

— Та чого там, Маніко. Он, як я, обери найлегше і не парся, — весело хмикнув гном, облизуючи липкі пальці.

І тут раптово згадала, що хотіла допомогти сім'ї Трогима. Дістала важкий гаманець з монетами та простягла Варику. У того аж кукурудза випала з рук, і він від подиву відкрив рота.

— Тільки батькам не кажи, що це я дала гроші, — змовницьки підморгнула. — Скажи, що просто знайшов гаманець десь у кущах. Або… що ворони принесли. Вони падкі на блискучі речі.

— Ого! — гномик миттєво засяяв. — Скажу, що знайшов у гнізді, коли лазив по каштани!

Варик радісно схопив гаманець, але потім завмер і, з виглядом великого стратега, спитав:

— А якщо батьки запитають, навіщо мені стільки грошей?

Я примружилася і стримала сміх.

— Скажи, що хочеш стати фінансовим генієм та відкрити свою кузню. Або банк. Зрештою, різниця невелика: спочатку куєш, потім рубаєш.

Той недовірливо глянув на мене, але все-таки, знизавши плечима, скочив на ноги й побіг назад у будинок, тримаючи гаманець так, наче ніс скарби самого дракона.

— Кхм-кхм, — пролунало десь збоку, і я обернула голову. Тіньовий Гласний завмер з хижим виразом на обличчі. — Леді Маніка Демора?

От же ж! Вистежив, гад повзучий. Демора — це прізвище по батькові, у мене ж прізвище бабусі — Ноктурна, і дуже цьому рада.

— Нема тут таких, — відповіла і встала, маючи намір повернутися до будинку.

Темна нитка енергії вирвалася з його долоні, блокуючи замок.

— Прошу слідувати за мною на запрошення Гласного Марвена Селестіна, — сказав з крижаною ввічливістю, відкинувши каптур, під яким виблискували лусочки на блідому лисому черепі.

— Дякую, але я якось волію святкувати серед живих і... більш теплокровних, — відповіла, намагаючись не виказувати свого страху, хоча від його погляду з вузькими зіницями пробіг мороз по шкірі.

Він посміхнувся, примруживши очі.

— Раджу не ставитися так зневажливо до прохань голови Верховного ковена, — у його голосі пролунала загроза. — Адже ви не з чуток знаєте, що може "випадково" статися.

— Слухай, відчепись, а! І без тебе проблем вистачає, — я спалахнула і нервово почала стукати по дверях, вигукуючи: — Юрно-о! Дараю-у!

— Я і є проблема. Інші — то таке, іграшки, — тихо прошипів.

Тіньовий Гласний не зрушив з місця, тільки його тінь, наче жива, почала повзти по землі, охоплюючи мене з усіх боків.

У паніці я зробила крок назад.

— Дараю-у! — вже істерично заволала.

З іншого боку хтось почав смикати ручку, але безрезультатно. Потім долинув приглушений голос:

— Маніко, відійди трохи далі!

Я послухалася і відступила на кілька кроків. Удар, другий, і з третього двері вилетіли. Дарай вискочив, загороджуючи мене від Тіньового Гласного.

— Неприємний ти тип, виводок ящірки, — промовив хлопець, похмуро вдивляючись у непроханого гостя.

Рептилоїд примружився, його посмішка перетворилася на вищир.

— Вибачс-с-ся, — просичав із погрозою, його очі звузилися до щілин, зловісно виблискуючи.

— Та там, походу, всі діти інцесту, — вигукнула Юрна, з'являючись у дверному отворі.

— Ноги в руки й прибрався швидко, поки не довелося хвіст заново відрощувати! — додав елементаліст, стискаючи в руках кинджал, з якого вирвалося сяйво.

Послідовник на мить завмер, його постать напружилася, ніби готуючись до кидка. Проте з різким, майже отруйним видихом, повернув тіні назад.

— Ще зустрінемос-с-я, — кинув у наш бік, розвертаючись на п’ятах. Його тінь ніби відірвалася від землі, перш ніж зникнути в темряві.

— Це що тільки-но було? — запитав приголомшений Трогим, переступаючи свої вибиті двері. Усі вкотре дивилися на мене, а я, як завжди, зробила те, що виходить найкраще — просто знизала плечима.