Розділ 13. Будинок Трогима

Ми підійшли до будинку Трогима, розташованого біля самого підніжжя гори.

На диво, будинки гномів були зовсім не низькі. Хоча їхній народ і славився своїм невисоким зростом, архітектура гномів кидала виклик будь-яким стереотипам: високі стелі, широкі двері та просторі зали. Можливо, саме так гноми намагалися компенсувати свою невелику фізичну форму...

Дерев'яні двері зі складним різьбленням рипнули. Коли ми увійшли всередину, нас одразу огорнув теплий аромат домашньої їжі.

Шата, дружина Трогима, зустріла біля порога з привітною, але трохи напруженою посмішкою. Її мідне волосся було заплетене в тугу косу, а на щоках грав легкий рум’янець від кухонного жару.

— О, гості! — вигукнула вона, вдаривши рушником об фартух. — Ласкаво просимо!

Юрна простягла їй пакет із закусками, які ми прикупили у крамничці.

— Це до столу, — сказала вона з посмішкою.

Шата кивнула й одразу почала розкладати частування на масивному дерев'яному столі, який займав центральне місце в кімнаті, бурмочучи під ніс:

— Хоч би попередив, що когось приведеш! Я зовсім нічого не підготувала!

— Не турбуйся, у добрих гостей завжди все з собою, — спробував заспокоїти її чоловік.

Тільки-но ми встигли зняти верхній одяг, як між Шатою і Трогимом почав назрівати конфлікт.

— І що це ти так рано з шахт з'явився? — різко спитала його дружина, кидаючи на чоловіка докірливий погляд. — У нас і так грошей обмаль, а ти ще роботу прогулюєш!

Трогим насупився, сідаючи за стіл і відсуваючи поставлену перед ним миску з юшкою.

— Та краще я вугілля з шахти зжеру, ніж твоє партачення, — пробурчав він невдоволено й перекривив: — «Милий, я так рада тебе бачити, не минуло й місяця!».

Шата спалахнула, і в її руках із тріском луснула інша тарілка, розлетівшись на уламки.

У кімнаті запанувала напружена тиша, яку порушив Дарай, теж присідаючи за стіл:

— Трогиме, а чому ти дійсно прийшов раніше? Щось трапилося? Нібито ще місяць там мав бути.

Гном важко зітхнув і потер лоба брудною рукою.

— Та у нас там, у шахтах, дивні речі кояться. Нещодавно натрапили на якийсь підозрілий матеріал. Верховний ковен, як про це дізнався, одразу кілька відгалужень і закрив. А деякі відгалуження взагалі на голови гномам повалилися. От і вирішили поки зробити паузу, хто знає, що у цих… регресивних осіб на думці. Небезпечно для життя, самі розумієте, а мені ще сина виростити треба.

Як на замовлення, до кімнати увійшов їхній син — молодий гном, який за розмірами анітрохи не поступався батькові. Він мовчки сів за стіл і почав з апетитом уплітати все, що було під рукою.

Ми втрьох звернули на нього увагу, з думками: «А ростити тут вже немає куди».

— «Привіт, таточку, я теж радий тебе бачити!», — знову обурився Трогим. Так, із сім'єю йому важко.

— Типові підлітки, — з ніжністю зауважила Шата, спостерігаючи за сином. — Жеруть усе, що цвяхами не вбито.

У цей момент мій живіт зрадницьки забурчав, нагадуючи, що я сама давно не їла. Юрна повернулася до мене зі стурбованим поглядом.

— Маніко, коли ти востаннє їла?

Я намагалася згадати, але голова була зайнята іншими думками.

— Не пам'ятаю... Колись, — пробурмотіла я, знизуючи плечима.

Шата невдоволено похитала головою, окидаючи мене критичним поглядом.

— Та ти зовсім зливаєшся з білою стіною! Тобі треба більше їсти, дівчинко.

Я хотіла було сказати, що не треба так перейматися, але Шата вже попрямувала до кухні за додатковими стравами.

— Якому салату або зелені ти надаєш перевагу? — запитала, озираючись на мене.

Прокручуючи думки в голові, задумавшись про те, як ненав'язливо допомогти гномам фінансово, я випалила перше, що спало на думку:

— З грошей... ой, тобто, я не їм салати.

У кімнаті пролунав сміх, і навіть Трогим усміхнувся куточком рота.

Розмова перейшла на інші теми, і незабаром Дарай почав розповідати про свою роботу.

— Зараз я все ще допомагаю в розслідуваннях у компанії батька, — сказав він, відкидаючись на спинку стільця.

— Ах, так, — згадав Трогим, — це ж там ми й познайомилися, коли я приходив до вас для розслідування того... як його... випадку зі зниклим обладнанням, вірно?

Дарай кивнув, усміхаючись.

— Точно. Добре тоді попрацювали разом.

Трогим схвально хмикнув і обернувся до нас із Юрною.

— А ви де зараз навчаєтесь?

— В академії Рогуса, — відповіла Юрна, гордо випроставшись.

— А, то ви адепти Рогуса, — простягнув гном. — Чув, чув. А чим плануєте займатись після закінчення?

Дарай задумливо потер підборіддя.

— Хочу продовжити справу батька. Слідство — це моє.

Юрна, лукаво посміхнувшись, додала:

— А я хочу бути дружиною свого чоловіка.

Всі засміялися, і вона, пом'якшившись, продовжила:

— Насправді, теж планую працювати у відділі розслідувань разом із Дараєм.

Усі погляди звернулися до мене, а Трогим трохи підняв брову, очікуючи відповіді.

— А ти, Маніко, ким хочеш стати?

Знизавши плечима, тихо відповіла:

— Я… а я не знаю. Самозайнятим некромантом, мабуть.

Справді не знаю. Все життя дотримувалася вказівок батька і всієї своєї сім'ї, не спираючись на те, що дійсно хочу сама. Я просто такий самий мрець, що блукає серед сумних могил. Така ж безлика і всіма забута...

Відчуваючи нестримний тягар у грудях, я встала зі стільця. Всі здивовано на мене витріщились.

— Вибачте, треба подихати свіжим повітрям. Незабаром повернуся.

Не чекаючи відповіді, попрямувала до виходу, сподіваючись, що прохолодне вечірнє повітря допоможе мені впорядкувати думки.

— От же ж телепень! — за спиною почувся гнівний голос Шати, яка ляснула гнома кухонним рушником. — Збентежив дівчину!

Зовні ніч вже почала огортати пагорби та гори темним покривалом. Холодний вітер лагідно торкнувся мого обличчя, приносячи аромат хвої й свіжості. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти бурю в собі.

«Ким я хочу стати?» — це питання луною віддавалося в моїй голові, змушуючи замислитися, що ж насправді рухає мною в цьому житті. Чи взагалі щось рухає...