Розділ 11. Ніколи не знаєш, коли вибухне

Я, як і всі у цьому місті, обожнюю свято Зростання. Це час, коли люди, навіть найбільш похмурі, виходять зі своїх нір, починають посміхатися один одному й брати участь у божевільних ритуалах.

Мені завжди подобалась віра Чотирьох Рік і її стародавні традиції. На відміну від багатьох інших вірувань, які ґрунтувалися на шануванні уявним месіям і далеких обіцянках, наша віра міцно укоренилась у реальних фактах і душевних традиціях. Не потрібні храми, величні будівлі чи святі місця, щоб відчувати присутність божественного або не зовсім божественного, як у моєму випадку. Ми відчували це в наших жилах, у нашому тілі й кожному русі. І тим, у кого немає магії, не зрозуміти цих почуттів.

— Швидше! — вигукнула нам Клекса, обіймаючи Дарая з радісною усмішкою. — Ритуал ось-ось почнеться.

Юрна звузила очі й підібгала губи. Мені навіть стало трохи ніяково.

— Сили, — привітав Арун, потискаючи долоню друга.

— Увага, мешканці та гості нашого міста! — голос жриці пролунав площею. — Ми зібралися тут, щоб закликати духа захисту й перетворити наші скромні гілочки на могутнього вартового, який оберігатиме нас упродовж багатьох років. Розпочинаймо ритуал відродження!

Натовп затих, і кожен із нас зайняв своє місце. Всі зчепили руки, утворюючи коло довкола сигілу. Вітер почав посилюватись, і я відчула, як земля під ногами завібрувала.

Юрна міцно схопила мене й свого елементаліста. У цей момент Клекса без зайвих слів взяла Дарая за іншу руку. Моя «ревнивиця» миттєво перемістилася й просунулась між ними, награно посміхаючись. Я знала цю усмішку. Вона могла б налякати навіть зграю мракобісів.

— Юрно, ти чого? — здивовано спитав хлопець.

— О, просто вирішила, що мені тут зручніше, — відповіла вона, невинно кліпаючи віями.

Клекса закотила очі та зітхнула, але нічого не сказала. Арун, здавалося, взагалі не помітив цієї маленької драми, захоплено розглядаючи щось у натовпі.

Юрна завжди недолюблювала Клексу. По-перше, тому що дівчина була мініатюрною, стрункою білявкою і мала той самий найсолодший голосочок, який завжди привертає чоловічу увагу. По-друге, тому що Клекса з Дараєм, здається, були нерозлучні, як сільничка та перечниця, що дуже її дратувало. Я особисто нічого особливого у цьому тандемі не бачила. Вони команда, у цьому немає нічого дивного.

Подруга останнім часом перетворилася на справжній пекучий коктейль у піропляшці, що вже стало патологією. До речі, цей коктейль часто вибухав десь поруч зі мною. Іноді здається, що вона сама не розуміє, що відбувається у неї всередині. Може посміхатися й сміятися, але наступного моменту — шаленіти від одного невдалого погляду чи слова Дарая. Я, звичайно, завжди намагаюся триматися на безпечній дистанції, але з такою сумішшю ніколи не знаєш, коли вибухне. Отож і живемо: вони зустрічаються, а страждаю я.

Хоча й сама недалеко пішла від вибухонебезпечної речовини...

Місяць зійшов, висвітливши площу своїм сріблястим світлом. Жриця життєдайних потоків, і разом з тим дама з величезним капюшоном, змахнула руками й почала читати заклинання повільно та розмірено, а ми хором повторювали за нею якісь стародавні слова. Я, чесно кажучи, не розуміла й половини того, що ми там бурмотали. Але головне — це загальна атмосфера з енергією, що виходили з наших потоків і тонкими нитками збиралися в центрі кола. Відчуття дивовижне. Захват повний.

— А тепер, — продовжувала жриця, — вітаємо нашого нового вартового!

З цими словами купа гілок засвітилася та почала ворушитися. Люди й нелюди завмерли в очікуванні. Гілки зливалися, скручувалися та формували гігантську фігуру. Зелений страж повстав, ляснув масивними зеленими долонями, і хвиля повітря прокотилася площею, змусивши всіх ахнути.

— Ось тільки б він тепер не вирішив, що найкращий захист — це напад, — прошепотіла я, знаючи своє на рідкість капосне везіння.

— От не зуроч! — обурився елементаліст, ще дужче стискаючи мою долоню.

У цей момент зелений страж різко обернувся до нас і... святобожно нахилив голову. Натовп вибухнув оплесками.

Потім, зробивши великі кроки, від яких затремтіла земля, завершив свій рух і зайняв місце поряд з іншими зеленими вартовими. Тепер він став частиною живої нерухомої стіни, яка захищає наше місто.

Ну краса! Що ще сказати.

— Дивись, Дарай, це ж твої знайомі гноми! — вигукнула Юрна, показуючи на групу гномів неподалік.

— О, це ж Трогим! — радісно підтвердив елементаліст. — Підійдімо, він напевно буде радий нас бачити.

Підійшовши ближче, ми привіталися з компанією гномів. Трогим, кремезний і кругленький гном, як бочка з пивом, одразу нас упізнав.

— Які обличчя! Дарай! — пролунав гучний голос, і він підбіг до нас з розпростертими руками. — Давно не бачились, старий друже!

— Трогиме! Не очікував тебе сьогодні тут побачити! — вигукнув той, обіймаючи рудого невисокого чоловіка. — Думав, ти ще у своїх шахтах копошишся.

— Та ось, відпустка. Заходьте до нас із дружиною! Якраз є що обговорити, та й ель знайдеться! — запросив нас гном, пригладжуючи довгу руду бороду.

— Підете? — подивився на нас елементаліст. Гноми завжди раді гостям, особливо тим, хто приходить із їжею або напоями.

— Звісно! — відповіла я одночасно з подругою.

Клекса, побачивши, що ми погодились, спитала:

— Можна нам також з вами?

— Ой, знаєш, у гномів хатинки ну такі-і-і маленькі! Навряд чи всі помістимося... Якось наступного разу, добре? — награно-сумно повідомила подруга.

— Та місця для всі... — гном хотів було сказати, що радий усім без винятку, але був перебитий тією ж Юрною.

— Ні-ні, маленький, ну ду-у-уже маленький будиночок! — і, потягнувши того за руку, вирушила в бік гном’ячого району, захопивши з собою і хлопця.

— Побачимося трохи пізніше... — Дарай, незручно посміхаючись одногрупникам, знизав плечима, мовляв: "Вибачте, самі бачите".