Розділ 10. Останні шматочки дня

Коли вийшли з академії, вечірнє світло розсіювалося по кронах, ніби намагаючись вчепитися за останні шматочки дня, перш ніж поступитися нічним тіням. У лісі було затишно. Повітря наповнювалося запахом хвої та вогкістю земляного покриву.

Ми рухалися у шелестінні зелені серед темряви дерев. В руках тримали маленькі ножі та кошики для збирання гілочок, необхідних для ритуалу. Десь вдалині чулися голоси з розмовами інших адептів, які так само брели протоптаними стежками до міста.

Дощ скінчився, і на вулиці залишилися розкидані калюжі. Попри мінливу погоду, не відчувала звичного болю в м'язах від холоду, який зазвичай мучив у подібні моменти. Навпаки, приємно охолоджуючи, він проникав під одяг, а потім і під шкіру.

Я зробила глибокий вдих, вбираючи свіжість, насолоджуючись швидкоплинним станом спокою. Потрібно частіше гуляти, бажано не лише серед гнилих могил...

Юрна, підійшовши до найближчого куща, весело вигукнула:

— Скільки сухих гілочок! Саме для ритуалу!

— Ой, а дивіться, як дерева просвітліли від західного світла, — зауважив Дарай, глянувши на високі ялини, що переливалися відтінками зелені та золота.

— Так, сьогодні ліс здається особливо зеленим і густим, — відповіла я. Навколо справді панував незвичайний спокій. Не знаю, можливо, це ефект артефакту Ракса. Останнім часом відчувала себе якось по-особливому: поруч з хлопцем було простіше, краще, радісніше. А ось без нього стало якось порожньо і тужливо, навіть у цьому прекрасному, на диво сонячному лісі. От же ж, та що це зі мною...

— Сподіваюся, ми сьогодні не зустрінемо в лісі жодного шаленого клірика, як минулого року, — обурилася подруга, пробираючись крізь густі зарості. — Вони завжди такі суворі, коли бачать, що некроманти збирають гілки. Іноді здається, що там усі копом від місцевого звіра якийсь сказ підхопили.

Загалом... про що це вона. Хто має магічні здібності, апріорі є послідовником духовної системи Шляху Чотирьох Рік, яка також має своїх кліриків смерті, життя, стихій та хаосу, або інакше служителів магічних потоків. І клірики життя та стихії землі не дуже люблять носіїв некромісу, оскільки це цілком протилежні енергії, й таке інше. Але науково не доведено, що наша присутність у ритуалі може якось нашкодити самому процесу створення охоронця, тож без сумління беремо участь у цьому дійстві.

І, мабуть, минулого року пристрасть Юрни до збирання гілок перетнулася зі спрагою кліриків до покарань (ще ті любителі, коли справа стосується порушення їхнього ідеального порядку). Подруга швидко зрозуміла, що нарвавши на себе біду, стала жертвою праведного гніву одного з них, і поспішила відступити в густу хащу.

Але історія, як то кажуть, має свої чорні сторінки, і я саме опинилася в ролі тієї чорної діри. Невдала спроба втекти призвела до того, що вона налетіла на мене. Тоді якраз стояла серед лісу, займаючись своїм "улюбленим" заняттям — копанням могил і черговим відпрацюванням у місцевої старої відьми. Робота нервова і задоволення ще те... Ну, хто знає, у лісі досить складно копати землю, особливо коли вона ще й волога. А в цій місцевості нерідко йдуть зливи, буває, місяцями безперестанно.

Так от, у літньої пані за три хвилини до приходу клірика та Юрни схопило серце. Ем... власне, могилку викопувала їй. Від переляку у мене вирвався неконтрольований некроміс — бабка ожила, тож нічого кращого не придумала, як нацькувати її напіврозсіяний дух у мертвому тілі на нещасного сухотного клірика. Внаслідок чого послідовники життєдайних потоків донині цей ліс стороною обходять, чому ми безмежно раді.

— Маніко, ти ж застрахована від кліриків своїм гріховним виглядом, чи не так? — пожартував Дарай.

— Іронія в тому, що вони часто одружуються з "грішницями", та такими, що сама Королівська Рада позаздрить, особливо коли справа стосується грошового приходу, — поспішила зруйнувати його оптимізм.

— Ну, знаєте, як кажуть, гроші не пахнуть, а гріхи тільки спочатку. Мені, напевно, потрібно було для поповнення досвіду провести ритуал очищення від злих духів на тому клірику, — нахабно посміхнулася Юрна. — Цікаво, як би він відреагував?

— Напевно, побіг би до тебе з грошима та благаннями, аби зняла з нього "нечисть" у вигляді відродженої старої відьми, — елементаліст підхопив жарт і, сміючись, продовжив: — Або попросив би зняти здичавілу "грішницю", на якій він одружився.

Від уявлення цієї картини, складно було не розсміятися.

І ось нарешті з'явився блиск міських святкових вогнів на горизонті.

Неспішно йшли головною вулицею, що вела до центру міста, де мав зібратися натовп. Народу було вже не проштовхнутися, всі буквально тремтіли від передчуття. Люди й нелюди тяглися з усіх боків міста та найближчих селищ, несучи з собою гілочки кущів, палички, навіть колоди від дерев. Складали все це добро на велике коло, поділене на чотири частини. Викреслений на землі сигіл символізував чотири елементи: вогонь, воду, землю і повітря. Це був важливий ритуал — щороку ми збиралися тут, щоб створити нового Зеленого Стража — захисника нашого міста.

Але, взагалі, все як завжди: зберемо купу сміття, покричимо трохи, та готово — страж. Весело.

Один із чоловіків, що на вигляд мав десь у крові орка, тягнув значний шматок дерева. Він зупинився перевести дух, потім повернув колоду на плече, але його хтось гукнув. Обернувшись, зачепив нею роги явно незадоволеного та обуреного тиффлінга.

— Хто б міг подумати, що прості палички можуть урятувати наше місто, — посміхнулася подруга, оглядаючи юрбу. — Ось мене завжди цікавило, чому саме зелені вартові, а не големи?

— Зелені вартові самі харчуються енергією природи, а от големам постійно треба її поповнювати, щоб вони були працездатними, — відповів Дарай. — Коротше, надто енергозатратна робота для вартових, яких жодного разу так і не використали.

— Принаймні, ні в тих, ні в інших немає поганих звичок позбуватися некромантів... — я хмикнула, дивлячись, як хтось упустив цілий оберемок гілок і почав збирати їх, бурмочучи прокляття в бік власників некромісу, що нас на святі життя зустріти — життя хорошого не бачити, знак поганий.