Розділ 8. Декан

Підібравши кісточки пальців під підборіддя, декан нервово стукав олівцем по дерев'яній поверхні письмового столу. Кожен удар, здавалося, резонував у тиші кабінету та набував важкої ваги. Приміщення виглядало незвично безладним: кілька книг скинуті з полиць, папери розкидані по столу, а на одній зі стін виднілися сліди від удару. Очевидно, лорд Сайлас лютував до мого приходу, але всупереч гіршим очікуванням поводився цілком стримано.

— Ноктурно, ви знаєте, що створюєте надто багато проблем? — спитав чоловік, ледь поглянувши на мене. — Як від такого бідного тіла створюється така велика кількість шуму?

Невинно знизала плечима, ніби це зовсім не моя вина — просто життя таке. Може, зірки так зійшлися, а може, просто щастить на неприємності. Та й узагалі, всі проблеми — це він. У мене нервова напруга, недосип, головні болі, зриви, одним словом — депресія.

— Зрозуміло... — спокійно відповів і запитав: — П'ятий пункт вам щось говорить?

Я знову знизала плечима, зберігаючи незворушність. Іронія була надто явною.

— Зрозуміло... — похмуро зітхнув декан і потер скроню пальцями. — Якби всі сприймали життя так само як ви, світ давно б збожеволів.

— А ви впевнені, що він ще не збожеволів? — усміхнулася, щиро насолоджуючись його роздратуванням. — Погляньте навколо, просто відбиваю те, що вже відбувається...

Чоловік загрозливо замовк, обмірковуючи почуті слова. Я уважно вивчала його втомлене обличчя: глибокі зморшки на лобі, темні кола під очима — явно не спав кілька ночей. Можливо, дійсно було не до чужих витівок. Але що могла вдіяти? Тиша не в моєму репертуарі:

— Якщо у ваших планах діяти радикальніше, хочу попередити: нічого не вийде, навіть якщо сильно захочеться.

Все, його терпець урвався. Зранку підвівся не з тієї ноги, та ще і я принесла головняк.

— У тебе що, зовсім сіра речовина потекла? Та ти що, а... — тут, передчуваючи черговий сплеск спільних негативних і вельми нищівних для моєї психіки емоцій, увімкнула цензор, тому пристрасні тиради перекладалися на козляче "бе-е-е".

Поки лунало "бе-е-е" різної тривалості та інтонації, я задивилася у вікно. Погода відображала мій настрій: темні хмари, гучні грози та пронизливий вітер. А тут ще й вся ця ситуація, яка жахливо дратувала...

З кожним "бе-е-е" його обличчя ставало все червонішим. Згодом я подумала, може, все ж каже щось важливе, і відключила магічний цензор. На жаль, потік некультурних слів безперервно заповнював кімнату. Я закотила очі та налаштувала цензуру вже на всі лихослів'я. Тепер між "я з тобою" та "ти в мене" звучало багатозначне "бе-е-е". Щоправда, сам лорд Сайлас Палор про це не здогадувався.

Декан знову стукнув олівцем по столу, відкидаючись у кріслі з виглядом "твоїй нахабності взагалі є межа?". Він витримав паузу, задумливо вдивився в моє безстороннє обличчя і пригрозив:

— Якщо продовжите у тому ж дусі, у вас залишиться кілька варіантів. А точніше, два: або випадково станете частиною склепу, або ваше життя стане настільки нестерпним, що захочете упокоїтися в ньому самостійно, жалібно благаючи на колінах про відрахування. І повірте, можу влаштувати це без докору совісті. У зв'язку з чим раджу переглянути тактику виживання в цьому світі.

Лорд Сайлас прокрутився на стільці й втупився у вікно праворуч, ймовірно, беручи з мене приклад. Чоловічі слова звучали як витончене попередження, з якого випливало одне — з ним жарти погані.

На мій обурений вигляд втомлено махнув рукою:

— Йдіть, Ноктурно, йдіть. У мене зовсім немає бажання з вами няньчитися...

Якщо чесно, не хотілося перевіряти, правий він чи ні, виконає свої обіцянки чи ні, хоча вже давно був у процесі своїх погроз. Та й взагалі, не дуже приємно бачити цю морду цеглою. Тому з великою насолодою залишила суспільство авторитарного правителя факультету некромантії, містики та мертвого пізнання. Щоправда, мої проблеми лише починали набирати обертів.

— І плюс штрафний за третім пунктом у Фігаліса, — крикнув мені слідом.

Та щоб тебе ці ж хробаки жерли...