Розділ 7. Апетит зник

Троє некромантиків м'ясо стали куштувати,

Один подавився — іншим довелось ховати.

Сумні некромантики нести труну взялись,

Перший послизнувся — другий залишався.

Останній некромантик землю загрібав,

Ніжка підвернулась, слідом в ямі спочивав.

 ***                                                                                             

Їдальня кипіла від шуму та метушні, й це тільки посилювало внутрішнє роздратування. Якщо снідали всі у різний час, то ось обід з вечерею були спільними. Стан — ні живий ні мертвий. Рука несвідомо колупала вилкою в охололому рагу з апетитними шматочками тушкованого м'яса, а чоловічий голос у моїй свідомості все ще дратував вуха: "Ви що, зовсім в очі дов...". Ну, ви зрозуміли, продовжувати не буду...

На вулиці краса: злива, гроза, блискавки — ідеальне відображення сьогоднішнього дня. Я сиділа за столом біля великого еркерного вікна, спостерігаючи за хижою рослиною, розташованою поруч із мармуровою колоною. Один з адептів, проходячи повз, кинув недоїдену бутербродну скоринку в її бік. Плотоїдка миттєво пожвавилася, спритно схопила й поглинула недогризок своїми липкими відростками, видавши задоволений гарячливий звук, та знову витріщилася, випрошуючи їжу.

Зітхнула. Відклавши столовий прибор, взяла кухоль з кавою, щоб зігріти долоні. Зробила ковток та скорчила обличчя.

— Фу... Бруд із цукром, — останнім часом щось від усього нудить.

— Маніка, ти взагалі їси що-небудь, чи твоя мета — розчинитися? Летіла ж сюди з голодом лютого звіра... — звернула увагу подруга на недоторкану тарілку.

Донеслося задоволене чавкання рослини, яка черговий раз чимось перекусила. Вона періодично скавучала, привертаючи увагу.

— У неї поки що вдається зникати тільки з їдальні,— посміхнувся Дарай, хитаючи головою та вминаючи третю порцію. А, ні, четверту і пару десертів — це зрозуміла по тарілках, які стояли вже порожніми. Певно, так зализує залишки загоєної рани.

— Апетит зник,— повідомила, щоб відчепилися. — І... прожила ще занадто мало часу, щоб просто вдавитися.

— Хочу запевнити: навіть мерці не можуть жити на порожньому місці,— це до нас підсів Ракс, добрий знайомий, а артефактор ще краще. Кинув сумку поруч на лавку і втупився повним цікавістю поглядом: — Ну, я слухаю. Розповідайте.

Десь у просторій залі почувся гортанний сміх, з неприємним рипом посунувся стіл зі стільцем, голосний вигук: "Ларсе, мракобіс тобі в одне місце!", жіночий вереск і наприкінці — ляск чогось об стіну. Навколо рознеслися смішки, а я впіймала себе на невластивому нестабільному емоційному стані — нитка натягнулася.

— Відрахування нам не загрожує,— у піднесеному настрої запевнила Юрна, обіймаючи руку свого хлопця.

— Що казав сам декан? — Ракс підняв брову і стягнув капюшон мантії, заправляючи за вухо пшеничне пасмо. Він любив своє довге волосся. Та що там, ціни в них не бачив. Якось мала сміливість подарувати сертифікат на стрижку, але як він мені повідомив, хто я така, щоб заважати їхньому щастю?

— Що-що... — я зітхнула. — Сказав, кхм... зір у нас поганий.

— Так і сказав? — артефактор недовірливо насупився.

Нитка мого самовладання небезпечно тріщала. Ледь помітно скривилася й знизала плечима:

— Слухай, не буду перефразовувати. Якщо хочеш дізнатися дослівно, раджу самому сходити до лорда Сайласа. Може, ще чого доброго скаже...

Елементаліст, вдоволено погладжуючи дівочу руку, фиркнув. Сидять, воркують голубки...

— Обурення цілком виправдане,— подивився на свою дівчину, а та безневинно поплескала віями. — Юрно, не в образу, але іноді треба думати головою. Уяви, якби це все сталося, коли нікого не було поруч. Ви б зараз дружно в одну ногу з піднятим похованням крокували.

Ракс поспішив захистити:

— Може, й виправдано, але декан дарма так. У цьому винна сама система освіти академії, яка давня, як моя спочила бабця у п’ятому поколінні.

— Повір, тепер він буде ще злішим,— Дарай усміхнувся. Нерозуміння відобразилося на наших обличчях, тому він вважав за потрібне пояснити: — Сьогодні після "тренування" до нас ці... артілі безпросвітності та регресивні особи заглядали.

— Ти про кого? Про ковен чи що? — округлив очі володар коричневої мантії. — Та ви жартуєте!

— На власні очі бачив,— запевнив той,— розмахували своїми темними плащами, а цей, ну-у-у... як його там... який Тіньовий Гласний, з пафосним обличчям до кабінету декана зайшов. Лорд Сайлас після їхнього відходу так лютував, що всі ховалися де можна і не можна.

Розповім коротенько. "Тіньовий Гласний" — це лисий послідовник, який виглядає як ящероподібна істота. Він завжди діє у тіні основного Гласного, Марвена Селестіна. Марвен, треба сказати, створює образ більш привабливого чоловіка. Та варто лише поглянути глибше, і ви зрозумієте, що ця людина із задоволенням зжирає живі серця. Психопат у чистому вигляді. Порівняно з нашою академією — інший рівень божевілля.

— Та не може бути, щоб їм так зацікавилися через кількох повсталих... — засумнівався довговолосий.

— Намисто Хасаліса,— в один голос припустили з подругою. В їдальні аж тихіше стало.

Хлопці задумливо й трохи розсіяно подивилися на нас, а Ракс так і завмер з булкою в роті.

— Непростий у нас лорд Сайлас,— пролила світло Юрна. — Впевнена, що цих консерваторів ковена стурбував підвищений рівень магічної активності, адже декан, здається, трохи собі шию не підсмажив.

"Шкода, що це тільки здається" — сумно зауважила про себе і хмикнула.

— Поза сумнівом, чоловік із загадкою.

І тут я чхнула. Просто взяла та чхнула. Здавалося б, нічого страшного, але неконтрольований некроміс вирвався назовні.

Обід на моїй тарілці ворухнувся. Шматочки м'яса засмикалися, намагаючись повернутися до життя. Озирнулася довкола і побачила, що щось подібне відбувалося й з іншими стравами в їдальні. Кілька десятків тарілок на сусідніх столах ожили. В приміщенні піднялася паніка: хтось кричав, когось нудило, а в мене летіли лихослів'я.