Розділ 3. Панічна втеча

Годину тому йшов сильний весняний дощ. Очі злипалися, а вогка погода заганяла холод під шкіру. Ех, зараз би назад у теплу бавовняну постіль...

Під ногами чавкав бруд, а взуття вже встигло наскрізь промокнути. Огидне відчуття. Я зіщулилася, сильніше затягнувши каптур спортивної кофтини, і попрямувала по ранкових вулицях, оповитих серпанком, у бік стадіону.

Він просто вражав своїми розмірами. Давав змогу проводити не лише командні ігри, а й індивідуальні тренування всіх груп академії.

Арена мала відкритий простір, оточений високими вежами та арками, що височіли над полями та майданчиками з різними поверхнями — від трави та піску до полірованого каменю. Не знаю, навіщо камінь, жодного разу ним не користувалися. Напевно, для особливої групи екстремальних мазохістів.

Навколо поля розмістилися місця для глядачів, які часом спостерігали за тренуваннями чи поєдинками. Трибуни були обладнані магічними захисними щитами на випадок несподіваних та небезпечних магічних розрядів.

З роздумів вирвав голос подруги.

— Якась ти блідо-огрядна, — оглянувши мене, зробила невтішні висновки, вже деякий час роблячи розминку на біговій доріжці разом з рештою дівчат. І як ще не валиться з ніг?

— Юр, ти сьогодні взагалі спала? — позіхаючи й обіймаючи себе за плечі, подивилася в далечінь на купу атлетично складених хлопців, які займалися активним бігом.

Їх муштрував професор Гор. Страхітливий мужик. Лиса гора зі значним розворотом плечей у майці, що облягала його потужні м'язи. Уздовж всього обличчя красувався величезний рубець від давнього тяжкого поранення.

— М-м-м, ні. Так і не змогла заснути, тож пішла знущатися над Дараєм, — це вона про свого хлопця, якому щойно підморгнула і послала повітряний поцілуночок, від чого інша парочка молодих адептів перечепилися й звалилася у строю.

— Успішно? — поцікавилася. Не втримавшись, пирснула від сміху.

— Сонний і роздратований намагався відмахуватись від мене, що правда недовго, — хитро посміхнулася і підняла вище комір, прикриваючи яскравий синець на шиї.

Таку красуню гріх увагою обділити.

Доробивши розтяжку, ми зібрали волосся в тугі хвости та побігли підтюпцем доріжкою стадіону. На другому колі у мене передбачувано запаморочилась голова, змушуючи сісти.

— Все добре? — стривожилась Юрна. Не зменшуючи темпу, енергійно підіймала ноги на місці.

— Угу, біжи. Потім наздожену, — запевнила, витираючи рукавом лоба. Вона кивнула і попрямувала далі.

Я уперлася головою в коліна. Зробила глибокий вдих, потім видих. Вдих — видих. Розпластавшись на доріжці, розкинула руки вбік і приречено глянула у небо.

Всі ці щоденні тренування та безсонні ночі починають давати про себе знати. Вкрай дивуюся дивовижній витримці інших адептів. Іноді створюється відчуття, що моя особа є найслабшою ланкою в академії магічних мистецтв Рогуса.

— Адептко Ноктурна, чому не в строю? — спитала грізна гора, загороджуючи огляд.

— Вибачте, не дуже добре почуваюся, — нерухомо спробувала виправдатися, намагаючись викликати хоча б частку жалю чи співчуття. Але професор Гор був непробивний.

— Без відмовок! Коли за вами гнатиметься ваш черговий піднятий мрець, йому теж говоритимете: "Милий, давай не сьогодні, щось голова болить"?

У-у-у. Бурбон лисий. Збоченець! З важким зітханням перекинулася на карачки та проповзла кілька метрів. Потім встала, пробігла декілька кроків й знепритомніла.

— Вперше бачу адептку, яка не відрізняється від мертв'яка, — перед очима виник образ лорда Сайласа, декана мого факультету, й констатував: — М-так, цілковита відсутність інстинкту самозбереження.

Дивно, що таку посаду обіймав такий молодий чоловік.

— Ноктурна, вважайте, вас уже з'їли, — додав професор бойової магії Гор.

— Не турбуйтесь, своїх не їдять, — прошепотіла, відчуваючи, як світ крутиться навколо мене. Насилу підводячи голову, додала: — А знаєте, навіть не маю заперечень. Нехай їдять собі на здоров'я.

Розмову перервали несамовиті крики з тупотінням ніг. Це змусило всіх навколо обернутися. З жахом дивилася, як бойові маги, що здавалися непереможними, кидалися врозтіч.

Тренер з деканом округлили очі, бачачи, що міцні й сильні хлопці зазвичай впевнені в собі, впадають у панічну втечу. Спотикалися, верещали та намагалися уникнути загону вбивчо налаштованих мерців, що вражали своїми розмірами й кількістю. Одному навіть вдалося штовхнути дівчину з вигуком "звали", змушуючи її впасти, щоб урятувати власну шкуру.

— Яке неймовірне видовище... Ваша швидкість просто приголомшує, адепти! — скептично вигукнув лорд Сайлас, спостерігаючи за хаосом.

Гор, завжди повний хворого оптимізму, зауважив:

— Схоже, багато хто з них забув, що вони бойові маги, а не полохливі дівчата!

Слідом простяг руку, утворюючи вогняний меч.

Жарти жартами, але вмирати не хотілося. Ранкове тренування обернулося справжнім кошмаром. Усвідомлюючи серйозність ситуації, попри знемогу, швидко встала і приєдналася до втечі.

— Ох, Маніко, ви вирішили все ж таки зайнятися тренуваннями? — гукнув декан.

— Та так, просто раптом звідкись з'явилося бажання жити, — нервово промовила, розвернулась й стрімко подалася до сходів.

Здається, ми з Юрною встряли у велику халепу! Якщо це наших рук справа – то зілля виявилося надто дієвим.