Розділ 2. Важкий рок — важкий ранок

"Бі-і-і. Шановні адепти Рогуса, прокидаємося. Сніданок вже чекає" — пролунало з повідомників, які знаходились у кожній кімнаті гуртожитку. Усвідомлення мого місця перебування до голови надходило довго.

Гортанно пробасив остогидлий "будильник" у стилі важкого металу з того ж повідомника: "Підйом, підйом, час для діла. Некромант, твоя година! Трупи чекають, вже не мовчать. Вони оживають та дико кричать!" 

І потім яа-а-ак загорлав протяжно. Та так, що навіть самі твердо сплячі прокидалися з переляку. Жахливе та огидне нововведення. Коли вперше його почула – взагалі ошелешено з ліжка випала. 

— А-а-а! — істерично заволала разом із ним, стискаючи обличчя в подушку. Нестерпний ранковий кошмар. Блюзнірство. Знущання чистої води. Жодної поваги!

Кожен ранок перетворювався на справжнє випробування нервової системи. З кожним днем я відчувала, як сили зменшуються, а бажання боротися та щось робити зникає.

Нервово закопалася глибше в ковдру, прикриваючи вуха від гучної музики, що проривалася крізь стіни.

Шість поверхів гуртожитку наповнювалися скигленням та шумом учнів факультету некромантії, містики та мертвого пізнання, які розташовувалися на третьому, де з недавнього часу панувала особливо хвора атмосфера.

Причиною цієї атмосфери був новий декан – лорд Сайлас Палор, який вирішив, що адептам надто добре живеться! З перших днів почав наводити свої порядки. Ввів жорсткі розклади занять і вимагав бездоганного виконання всіх наказів. Ніби у казармі...

Ненавиділи його всі, навіть ректор, але робили це мовчки. На превеликий жаль, позбутися не могли, бо якась надто важлива шишка спрямована сюди за наказом самого Верховного ковена. Щоб стало ясніше: татко теж боїться цих осіб, воліючи уникати будь-яких контактів.

У такі моменти мріяла про повернення старих часів, коли факультет був тихим і затишним місцем для вивчення мистецтва мертвих. Сидів собі, копошився в землі, а про тебе навіть не згадували. Тепер же, під керівництвом лорда Сайласа, навіть саме слово "некромант" викликало в мене оскому.

Підйом о п'ятій ранку. Дається десять хвилин, щоб привести себе до ладу та відправитися до їдальні. Не встиг – не поїв. Скажете, потрібна залізна витримка? В мене її точно не було.

Завжди відставала, часто приходила, коли їдальня вже була порожня, а їжа давно роздана. Шлунок бурчав, а злість тільки зростала. Декан, здавалося, отримував задоволення від того, що учні бігали як заведені, намагаючись встигнути за його неможливими розпорядженнями.

Коли ще сонна вибігала з кімнати, волосся в різні боки, одягнута абияк, ставало зрозуміло – знову не встигаю. По дорозі до їдальні зустрічала інших таких же нещасних, які без успіху намагалися знайти хоч якесь виправдання для своєї затримки.

Тож сьогодні, між їжею і поспати обрала, звичайно ж, другий варіант. Все одно сніданок не світить... Моє тіло відчайдушно потребувало відпочинку, тому я знову провалилася у темряву.