Розділ 1. Мистецтвом тут не пахне

Вихід нових розділів щотижня.

Приємного читання! ♡

Ось я, принцеса Маніка Ноктурна, чудова, владна і... та кого я намагаюся дурити? Скоріше, непомірно втомлена і недооцінена старша дочка королівської сім'ї, яка, як би це лагідно сказати, не надто вражає.

Повітря наповнювали напівдохлі стогони та нудотний гнилий запах, упереміш з випарами експериментальних зіль, вилитих адептами у цих місцях. Ніщо не змушує цінувати життя як предмет під назвою "мистецтво воскресіння". Хочу зауважити: мистецтвом тут взагалі не пахне. Сидячи серед кістяних останків і тухлих трупів, облизувала рани свого самолюбства.

Мені дістався напрочуд винятковий дар. Хоча даром це важко назвати. Хтось із предків вирішив залишити, скоріше, прокляття у спадок. Сім'я ще з мого дитинства знала, що я трохи... відрізняюсь.

Вісімнадцять років тому весь палац відчув великий жах, виявивши, що немовля, стукаючи своїми маленькими долоньками, вміє збирати назад курку за складовими зі свого сніданку. Батьки спочатку були дещо вражені цією особливістю. Зрештою, хто не потрясеться, дізнавшись, що їхня дитина - спадковий некромант?

Добрий король, мудрий правитель і безумовно батько року, якось натякнув, що не хоче нервувати ніжні погляди принців. Та й мої руки не так мають попит, як у Лін. Чому? Тому що її руки – квітка, а мої – сухий кущ.

І що лишається? Намагатися не помічати, як усі родичі перетворюються на живі рекламні щити на користь моєї сестри.

По-перше, вона — досконала красуня з прекрасними формами, кучерявим золотистим волоссям і пухкими червоними губами. Коли ж я — нудне бліде плато з худими ручками та худими ніжками, очі не так блищать, волосся... ну, просто не таке, а темне і стабільно коротке.

Знаєте, як-то кажуть, коли боги роздавали красу, я, мабуть, вже відпочивала на своєму лавровому листі десь у глибинах підземель дроу.

Щиро кажучи, і сама часом захоплювалася нею. Не те щоб заздрила, ні, просто... угу, відверто заздрила. Просто ось... Ліна — це яскрава, осяяна зірка на небі, а я... ну, я завжди вважалася якоюсь сірою фоновою плямою.

Батькові довелося зібратися з духом, перш ніж повідомити мені цю звістку: "Алластанський принц погодився на поріднення з нами, але тільки з однією умовою... Він хоче, щоб його дружиною стала Ліна. Повір мені, Ніка, так буде краще для всіх. Це дуже важлива угода".

Коли мене позбулися, відправляючи в магічну академію, сподіваючись, що зможу знайти тут своє місце під сонцем... або, краще сказати, за дверима похмурого запорошеного склепу — король без сорому оголосив, що молодшій сестрі дістається трон. А мені... добре, а мені дістанеться шанс проявити свій талант і не втопити палац у ходячих мерцях. Ось тоді відчула, що моя сіра пляма перетворюється на чорну прірву.

— Мань, щось я не впевнена, що це спрацює. Ми так багато часу витратили на це зілля і зараз... все здається таким безнадійним, — сумно в очах помітила Юрна, яка встигла стати моєю близькою подругою за перший семестр навчання.

— Знаєш, мені здається, мало капнули, — покрутила колбочку з рідиною, уважно вдивляючись у колір. Зілля має бути яскраво зеленим, але наше вийшло трохи... емм, темнішим.

— Може додамо ще? — якось невпевнено запропонувала подруга, втомлено збираючи своє каштанове волосся в пучок.

— Нумо ризикувати... — звук відкриття пробки пронісся крізь похмурий цвинтар, наповнюючи простір гіркою смуродою, змушуючи полетіти птахів, що задрімали на найближчих гілках. — Може він це, надто гнилий і давно недієздатний?

Дівчина знизала плечима з думкою, що все можливо.

Врешті-решт, вже биту годину вовтузились з рештками орка. Зверну увагу: заздалегідь розкопаними нашими лопатами, які тягли на власних горбах.

Незабаром розпочнеться новий навчальний день, а ми очей ще не стуляли. Шановний професор Фігаліс наполегливо рекомендував закрити залік до завтрашнього ранку (вже сьогодні, тобто), бо наступного півріччя нам не бачити. А точніше, не бачити сонця через активне вивчення здохлих ходячих внаслідок паразитарної інфекції. Щоб йому ці ж трупні хробаки снилися!

— Тільки дві краплі, не переборщи, — застерегла Юрна.

Раз крапля, два…

— КАР-Р-Р, — оглушливо прокричав невдоволений ворон.

Моя рука сіпнулася, переливаючи половину колби. Ми завмерли з переляку, чекаючи чогось жахливого.

Орк ворухнувся, видавши несамовиті звуки. Суглоби рипіли, кістки тріщали, а порожні очниці на хвильку засяяли зеленим світлом. Якоїсь миті ми навіть встигли зрадіти успіху. Але потім мрець, мабуть, знову втомився.

Минула хвилина, дві, три... І більше нічого. Експеримент закінчився невдачею, як і багато попередніх.

— Ну і виродок мерзенний… — зітхнула подруга. — Гаразд, йдемо спати.

— Ходімо, — без настрою погодилася, уявляючи майбутні каторги від професора Фігаліса та його колекцію паразитів. — Немає на нас сьогодні провідника мертвих.

Прошкандибавши до гуртожитку, похмуро тягнучи за собою лопату, глибоко замислилася над тим, як часто в моєму житті траплялися несправедливості.

Засунула руку в кишеню та з жахом заявила:

— Юр, треба молитися, що наше зілля бездіяльне.

— Що трапилося? — вона насупила брови.

— Корок відійшов, — показала колбу, де на денці залишилось декілька крапель. Навіть не знаю, як не помітила мокру кишеню. Коли уявила, що все це добро могло залишитися на території поховань… аж зле стало.

— Не хвилюйся, ти сама бачила – нічого ж не сталося, — спробувала заспокоїти мене, піднімаючись сходами до нашого поверху.

У відповідь згідно кивнула. Але думки крутилися бентежним роєм. Вперше за все навчання сподівалася, щоб ми помилилися при виборі складових для зілля.

Зайшовши до своєї кімнати, я поставила реквізит у кут. Потім, не роздягаючись, знесилено впала на маленьке, але затишне ліжко. Повіки одразу поважчали, забираючи в темряву без снів.