Розділ 7. Аудієнція в Обсидіанового Короля

  Великий зал королівського палацу кам’яного світу виглядав як нерухома стихія, що застигла в чорному блиску обсидіану. Лицар Дьйорк, ступаючи по його дзеркальній підлозі, відчував, як від каменю піднімається глибокий холод, ніби сама земля випромінювала давню мудрість і спокій. Стіни залу світилися внутрішнім сяйвом — переливчасті вкраплення в них нагадували зорі, замуровані в камені.

  Дьйорк зупинився перед троном, величезним, як скеля, на якому сидів сам Король. Обсидіановий велетень, величний і мовчазний, дивився на нього палаючими очима — вони були єдиним проявом життя на його кам’яному обличчі, яке здавалося безсмертним. Голос Короля, коли той заговорив, прокотився залою, немов гуркіт грому, що перекочувався глибокими підземеллями.

  - Лицарю з невідомого світу Альтізорр, - заговорив Король, його голос був повний таємничої сили, - що привело тебе в наш край, де немає сонця і небес, а лише камінь і вічність?

  Дьйорк випрямився, намагаючись не виказати страху. Він відчував себе піщинкою поряд із велетнем, чия мудрість була старша за вік його власного світу.

  - Я прийшов у пошуках Еліксиру Життя, - сказав він, намагаючись тримати свій голос спокійним. - Кажуть, що лише в вашому королівстві зберігаються таємниці, які можуть врятувати від смерті.

  Король кивнув повільно, як гора, що змінює свій контур.

  - Для початку, скажи, навіщо він тобі? З якою метою ти хочеш його використовувати?

  - На жаль, в нашому королівстві люди живуть зовсім недовго! Правляча династія взагалі ледь доживає до п'ятдесяти років. І Його Величність відправив мене на пошук речовини, яка здатна або продовжити життя, або зробити його безсмертним.

  Обсидіановий король незворушно вислухав Дьйорка, а потім зітхнув.

  - Так, твоя правда, мандрівнику. Еліксир існує, і він схований у наших землях, у найдавніших руїнах. Проте, мало хто може його знайти, а  ще менше — тих, хто спроможний відчути та втримати його силу.

  Дьйорк слухав, затамувавши подих. Він знав, що це було його єдиним шансом врятувати своє королівство від вимирання, що стрімко наближалось, і дати надію своєму народові.

  -  Де ці руїни, мій повелителю? - запитав він, ховаючи тривогу за лицарським спокоєм. - Як я можу їх знайти?

  Король замислився на мить, а потім простягнув руку, що складалася з обсидіанових пластин. Від найменшого руху пальців у повітрі виринула карта, намальована кам'яними лініями, що переливалися, мов річка в нічному лісі.

  - Руїни знаходяться в землях Тіні, - відповів Король, його голос став тихішим, та, навіть, загрозливим. - Це місце, яке зберігає пам’ять про падіння великих королівств. У самому серці руїн є джерело, з якого струменить еліксир, та не кожен може до нього дійти, бо його оберігає варта з каменю і кристалів, яка оживає лише для того, щоб захищати свою таємницю.

  Дьйорк відчув, як його серце затріпотіло від надії та страху водночас. Він розумів, що його шлях буде небезпечним, та все ж був готовий ризикувати.

  - Я подолаю будь-які перешкоди, щоб здобути еліксир, - сказав він рішуче, схиливши голову перед Королем.

  Велетень посміхнувся, і в цій посмішці відчувався спокій віків.

  - Так говорять усі, хто шукає безсмертя, - відповів він, сповнений сумнівів, - проте, не кожен здатен нести його тягар. Ти маєш знати: еліксир — це не просто напій життя. Це жива сила, що змінює того, хто його скуштує. Після цього, ти не будеш таким, яким був раніше. Твоя душа отримає відбиток каменю, і не кожному під силу зберегти себе після цього.

  Дьйорк мовчав, обдумуючи слова Короля. Він відчував тягар цих слів, але не зупинявся.

  - Я прийму цю долю, - сказав він тихо, але твердо. - Я мушу це зробити заради Клеї та її батька, та всього народа.

  Король повільно підвівся зі свого трону, його масивна тінь накрила Дьйорка, немов чорне покривало. Лицар відчував, що зараз йому відкривається не просто секрет, а ключ до сили, що давала йому шанс на виконання своєї місії.

  - Візьми з собою цей вказівний камінь, - сказав Король, простягнувши маленький уламок прозорого кристалу, який мерехтів дивним світлом. - Він вестиме тебе, коли дорога зникатиме в темряві, і захистить від тих, хто зупиняє чужаків на шляху до Еліксиру. Пам’ятай, лицарю, в кам’яному світі час і пам’ять — одне ціле. І всі, хто увійде в наші землі, стають частиною цієї пам’яті.

  Дьйорк узяв камінь, відчуваючи його холод і вагу. Його серце билося частіше, але рішучість була сильнішою за страх.

   - Я дуже вдячний тобі, володарю Каменів, - сказав він, схиляючи голову. - Ти дав мені надію і дорогу.

 Король кивнув і знову сів на трон, повертаючись у своє мовчазне споглядання вічності. Дьйорк, з каменем у руці, повільно вийшов із залу, готуючи себе до нового етапу своєї подорожі.

  Він знав, що попереду його чекали випробування, та в його душі жила незламна віра. Адже він ішов не просто до руїн, а до нової долі, і, він наближався до зустрічі із своєю незрівнянною нареченою.

Привіт, дорогі читачі! Сподіваюсь, що Вам подобається ця книга. Не забувайте підтримати її Вашими вподобайками, коментарями й підписками! А я Вам гарантую цікаве продовження історії!!!