***

Ліфа сиділа біля панорамного вікна своїх апартаментів і дивилась на новорічний Сеул. Кольорові вогники, яскраві ілюмінації. Все іскрилось, переливалось. Місто було наскрізь пронизане святковим настроєм. Для людей цей рік видався складним, але людство гідно витримало всі негаразди та було готове до нового етапу життя. Для самої Ліфи рік видався достатньо нудним і останні його вечори вона топила у дорогому алкоголі. Та варто було піднести до губ келих із червоним вином та трохи перехилити його, як посеред кімнати у яскравому спалаху, з’явилась велика біла сова.

Сова вмостилась на бильце шкіряного крісла навпроти Ліфи. Погляд її янтарних очей був осудливий і невдоволений. Дівчина з волоссям кольору снігу дивилась на сову понуро. Її рубінові очі були такі самі, як у дитини, котра знає, що нашкодила, але все ще сподівається уникнути покарання.

- Елеріс, - нарешті видихнула біловолоса, - як справи? Все ще підпрацьовуєш поштовою совою?

- Дуже смішно, - сова змахнула величезними крилами і перед дівчиною постав високий чоловік з яскравими жовтими очима.

Із рукава свого срібного кімоно він дістав чорний конверт з сургучевою печаткою і простягнув дівчині.

- Могла б просто подзвонити, - нахмурилась дівчина, - і що там?

- Я думаю, ти і так знаєш, Ліфо, - знизав плечима Ел, - те, що по телефону не скажеш. До того ж, там де зараз Рута, зв’язок не ловить.

- Вона знову десь на межі між світами? – Ліфа надломила печатку та відкрила конверт, - зачастила вона щось.

- Ну, вона... Час майже настав, - Елеріс зітхнув.

- Он як… тобто, скоро моїм безтурботним дням настане кінець… - пробубоніла дівчина, - щось аж занадто рано. Всього чотириста років минуло. Я гадала, що матиму більше часу.

Елеріс змірив її поглядом. Ліфа народилась у 1557 році у Парижі. Не найкращий час для того, аби народитися альбіносом. На її п’ятиріччя припав початок релігійних війни у Франції між католиками та протестантами. А у 1572 році Ліфа стала жертвою Варфоломіївської ночі. Тоді їй було 15 років, а 31 грудня спливаючого року їй вже мало виповнитися 443 роки. З маленької переляканої дівчинки, Ліфа перетворилась на безстрашну, нахабну відьму, яка полюбляла шампанське, дорогі речі, смачну їжу та й взагалі, проживала розкішне життя. Друге життя, яке їй подарували взамін на згоду стати спостерігачем. З усіх спостерігачів, яких створила відьма простору та часу, Ліфа подобалась Елерісу найбільше. Хоча і проблем вона створювала більше, ніж будь хто.

Світ – це механізм. Все в ньому рухається так, як має. За чіткими правилами, алгоритмами. Задача спостерігачів – контролювати перебіг подій у світі, аби все відбувалось так, як має відбуватися. Спостерігач може втрутитися у плин часу та простору лише за крайньої необхідності. Але Ліфа безконтрольно порушувала це правило заради забави. І поки її вчинки не сильно впливали на перебіг подій у світі, Рута закривала на це оці. Але тепер все було інакше…

- …ага… угу… ммм… вона… що від мене хоче?! – Ліфа вирячилась у текст листа, - вона хоч уявляє, що вона просить?!

- Відьма простору та часу не просить, - спокійно відповів Елеріс, - вона наказує.

- Ел, благаю, - скривилась Ліфа, - як я то маю провернути?!

- Як хочеш, - відмахнувся чоловік, - накосячила – розгрібай!

- Та де я там накосячила… Просто перекрила одну нитку долі іншою… я ж не Купідон, не примушувала її закохуватися у іншого…

- Через тебе вони так і не зустрілися!

- Через мене багато хто так і не зустрівся, - буркнула Ліфа, - але я маю панькатися саме з цими двома!

- Ліфо, - Елеріс важко зітхнув, - Рута не витрачає свої ресурси на людей, які не впливають на історію. Якщо вона віддала наказ, значить, так потрібно!

- Але якщо вона знала, що вони на щось впливають, то чому не сказала мені про це раніше?! Я мала в запасі десяток років, аби це виправити. А вона дає мені всього 5 днів!

- Вважай це своїм покаранням, - знизав плечима Ел, - Сера Річмор та Йон Тай мають закохатися до Нового року. Як не впораєшся і Руті доведеться втручатися – втратиш все, що маєш і повернешся до Храму забуття! А я тебе контролюватиму!

- Я не Купідон!!! – крикнула Ліфа, але чоловік вже обернувся совою і з характерним «пуф» розчинився у повітрі.

Ліфа кинула листа на стіл.

- А щоб тебе, Руто…