Глава 8

Після роботи Марк, як і обіцяв, зустрів Софію біля кав'ярні.

— То куди сьогодні? — усміхнувся він.

— Якщо не боїшся критики, можу показати свої малюнки.

— Чомусь мені здається, що боятися маєш ти.

Софія тихо засміялася.

— Самовпевнений.

— Ні. Просто мені дуже цікаво побачити світ твоїми очима.

Вони повільно йшли вздовж набережної. Сонце вже торкалося горизонту, фарбуючи море у золотаво-рожеві відтінки. Розмовляли про дитинство, університет, улюблені книги. Поруч із Марком Софія ловила себе на думці, що може бути собою. Не підбирати слова, не вдавати сильнішу чи веселішу.

Коли вони дійшли до її будинку, ніхто не поспішав прощатися.

— То... завтра покажеш свої роботи? — запитав Марк.

— Покажу. Якщо не передумаю.

— Не передумай.

Запала тиша.

Така тиша, яка не була незручною.

Вони стояли зовсім близько. Софія відчувала запах його парфумів, змішаний із морським повітрям. Марк дивився на неї так уважно, що вона вже не могла відвести очей.

— Софіє...

— Мм?

Він зробив ледь помітний крок уперед.

— Я зараз, мабуть, зроблю дурницю.

Вона усміхнулася.

— Звідки така впевненість?

— Бо давно не дозволяв собі цього.

На мить він завмер, ніби даючи їй шанс відступити.

Але Софія не відступила.

Навпаки, ледь помітно скоротила відстань між ними.

Марк обережно торкнувся пальцями її щоки.

— Якщо скажеш "ні", я одразу піду.

— А якщо не скажу нічого?

Він усміхнувся.

— Тоді я ризикну.

Його губи ніжно торкнулися її губ.

Поцілунок був коротким, невпевненим, ніби вони обоє боялися зруйнувати цю мить.

Та коли Марк уже хотів відсторонитися, Софія сама потягнулася до нього вдруге.

Цього разу поцілунок став довшим, теплішим і щирішим.

Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, обоє мовчали.

Софія тихо засміялася.

— Це була та сама дурниця?

— Найкраща дурниця за дуже довгий час.

Вона опустила очі, намагаючись приховати усмішку.

— Тоді... до завтра?

Марк кивнув, але в його погляді на мить промайнув смуток.

— До завтра.

Він дочекався, поки Софія зайде в будинок, і лише тоді повільно рушив у темряву.

Усмішка зникла з його обличчя майже одразу.

Він дістав із кишені телефон. На екрані світилися три пропущені дзвінки від одного й того самого номера.

Марк заплющив очі.

— Не зараз... — тихо прошепотів він.

Він знав, що минуле його так просто не залишить.

Наступного вечора Марк прийшов рівно о сьомій.

Софія ще кілька хвилин стояла перед дзеркалом, не розуміючи, чому так хвилюється. Вона змінила вже третю сукню, розпустила волосся, потім знову зібрала його в недбалий пучок і, зрештою, залишила так, як було спочатку.

Дзвінок у двері змусив її серце шалено закалатати.

— Привіт, — усміхнувся Марк, тримаючи в руках невеликий паперовий пакет.

— Привіт... А що це?

— Не знаю, чи ти любиш солодке, але дорогою побачив маленьку пекарню. Не зміг пройти повз.

Софія заглянула в пакет і засміялася.

— Еклери?

— Це поганий вибір?

— Це мій найулюбленіший десерт.

— Значить, мені пощастило.

Вона запросила його до будинку.

Житло було невеликим, але дуже затишним. Біля вікна стояв мольберт, на полицях лежали десятки альбомів, а на стінах висіли її картини — море, старі вулички, човни, люди.

Марк повільно розглядав кожну роботу.

— Це неймовірно...

— Не перебільшуй.

— Я серйозно.

Він зупинився біля картини із самотнім маяком.

— Це наш маяк?

Софія кивнула.

— Я намалювала його ще до знайомства з тобою. Мені завжди здавалося, що він сумує.

Марк мовчки дивився на полотно.

— Тепер я розумію, чому він мені так подобається.

Вони сіли на підлогу біля журнального столика, пили чай і сміялися з дрібниць.

Розмова текла легко, ніби вони знали одне одного багато років.

— Покажеш ще альбоми? — попросив Марк.

— Лише не смійся.

— Обіцяю.

Софія простягнула йому товстий альбом.

Марк повільно перегортав сторінки.

Портрет літнього рибалки.

Дівчинка з повітряною кулькою.

Старий човен.

Море під час шторму.

— Ти малюєш людей так, ніби бачиш їхню душу, — тихо сказав він.

Софія лише зніяковіло всміхнулася.

Коли Марк перегорнув ще одну сторінку, між аркушами щось вислизнуло й опустилося на підлогу.

Вона різко зблідла.

— Марку, не...

Та було запізно.

Він уже підняв аркуш.

На ньому був він.

Той самий погляд.

Та сама усмішка.

Навіть маленький шрам біля брови був намальований з такою точністю, ніби художниця вивчала його годинами.

Марк мовчав.

Софія відчула, як їй стало нестерпно ніяково.

— Це... зовсім не те, про що ти подумав.

— А про що я подумав?

Вона сховала обличчя в долонях.

— Хотіла потренуватися малювати портрети...

Марк тихо засміявся.

— Брехати ти зовсім не вмієш.

Вона подивилася на нього крізь пальці.

— Так погано?

— Дуже.

Він обережно поклав малюнок назад до альбому.

— І знаєш...

Софія затамувала подих.

— Це найкращий подарунок, який мені коли-небудь робили.

Не стримавшись, вона засміялася з полегшенням.

— Я ж його навіть не дарувала.

— Тепер подаруєш?

Вона кілька секунд дивилася йому в очі, а потім кивнула.

— Добре. Але тільки тобі.

Марк обережно притиснув малюнок до грудей.

— Обіцяю берегти його.

Софія підійшла ближче.

— Знаєш...

— Що?

— Здається, я вже не боюся показувати тобі себе справжню.

Марк ніжно взяв її за руку.

— І я дуже не хочу втратити цю довіру.

Він сказав це майже пошепки.

Його долоня була теплою, трохи шорсткою від роботи, але цей дотик дивним чином заспокоював.

Софія опустила погляд на їхні переплетені пальці й несміливо всміхнулася.