Глава 7

   Увечері, повернувшись додому, Софія довго не могла заснути. Перед очима знову і знову поставала сцена з пляжу: Марк у робочій сорочці, усміхнений і трохи втомлений, його голос, такий теплий і тихий, його погляд, який, здавалося, дивився глибше, ніж просто на неї.

   Вона дістала свій альбом і почала малювати. Її пальці самі виводили лінії, створюючи образ Марка. Відображення його обличчя виходило таким живим, що Софія навіть сама здивувалася. Здавалося, кожна деталь — від ледь помітних зморшок біля очей до тонкої лінії його губ — була їй знайома.

   Наступний день приніс Софії відчуття порожнечі. Вона прокинулася рано, зі сподіванням знову побачити Марка, можливо, на березі моря або в кав’ярні. Але ні вранці, ні ввечері його не було.

   Софія пішла до маяка. Вона зупинилася неподалік, вдаючи, що милується краєвидом. Проте на території, де Марк зазвичай працював, панувала тиша. Інструменти лежали на тому ж місці, але самого Марка не було видно.

— Може, в нього вихідний? — пробурмотіла вона собі під ніс, намагаючись заспокоїти тривогу.

   Але минув ще один день, потім третій. Софія кожного вечора проходила біля маяка, кожного ранку сподівалася побачити його силует на горизонті, але Марка не було.

— Можливо, щось сталося? — думала вона, нервово переступаючи з ноги на ногу.

   Олена, помітивши, що подруга стає відлюдькуватою, вирішила втрутитися.

— Софіє, годі вже сидіти й чекати, як принцеса в башті! Хочеш його знайти? Тоді треба діяти, — категорично заявила вона, заварюючи каву на своїй маленькій кухні.

— Але я навіть не знаю, де він живе… Я не можу просто з'явитися і сказати: "Привіт, Марку, де ти пропадаєш?" — Софія скривилася, уявивши себе в цій ситуації.

— Слухай, якщо він реставрує маяк, то, напевно, працює через якусь компанію або з міською владою. Може, вони щось знають?

   Софія не хотіла втручатися так прямо. Їй здавалось, що це порушення його особистого простору. Але думка про те, що Марк зник без пояснень, мучила її все сильніше.

   На п’ятий день вона вирішила знову піти до маяка, хоча вже й не сподівалася його побачити. Вітер дув із моря, небо затягнуло хмарами, але Софія не звертала уваги на погоду.

   Коли вона підійшла ближче, то побачила, що частина інструментів зникла. Це тільки підсилило її занепокоєння.

— Ти все-таки прийшла, — раптом почула вона знайомий голос позаду.

   Софія різко обернулася. Перед нею стояв Марк. Він виглядав трохи втомленим, його сорочка була зім’ята, а на обличчі з’явилася легка щетина.

— Марку! — вона мало не вигукнула його ім’я, не в змозі приховати радість. — Де ти був усі ці дні? Я… — вона раптом замовкла, усвідомивши, що сказала це надто емоційно.

— Мені треба було поїхати у справах. Невідкладних, — відповів він, трохи відвівши погляд.

— Невідкладних? — перепитала вона, вдивляючись у його очі. — І ти навіть не попередив?

Марк замовк на кілька секунд, а потім тихо промовив:
— Пробач. Я не хотів тебе турбувати.

   Софія кивнула, але всередині відчувала щось більше — розчарування чи, можливо, злість. Він зник без жодного пояснення, і тепер його слова здавалися їй недостатніми.

— Ти… все добре? — запитала вона, вирішивши, що зараз не час для конфронтацій.

   Марк усміхнувся, але його усмішка була якась натягнута.
— Так, усе добре. Просто багато роботи. І дещо особисте.

   Це «особисте» знову змусило її замислитися. Але вона не стала наполягати, хоча хотіла знати більше.

— Головне, що ти повернувся, — нарешті сказала Софія, відчуваючи, як трохи заспокоюється.

— Дякую, що чекала, — відповів Марк, дивлячись їй прямо в очі. — Я ціную це.

   Від цих слів її серце почало битися швидше. У його голосі було щось, що вона не могла пояснити — щирість, біль і водночас тепло.

   Софія зітхнула й ледь помітно усміхнулася.
— Тепер обіцяй, що більше не зникатимеш так раптово.

— Обіцяю, — сказав він, і його усмішка цього разу була справжньою.

   Однак Софія відчувала, що його таємниця ще далі від розгадки, ніж будь-коли.

   Софія й Марк мовчки стояли поруч, дивлячись на маяк, який велично підносився над морем. Вітер злегка розвівав її волосся, і вона відчула дивну суміш радості та тривоги.

— Як реставрація? — нарешті запитала вона, намагаючись заповнити тишу, що стала надто важкою.

Марк уважно подивився на маяк, ніби вперше побачив його.
— Просувається. Це місце… має свою історію. Деколи здається, що кожна цеглина тут хоче розказати мені щось важливе.

   Софія здивовано подивилася на нього.
— Ти кажеш так, ніби маяк живий.

— У певному сенсі він і є живий, — відповів Марк, усміхнувшись. — Як і всі місця, які зберігають чиїсь спогади.

— І чиї ж спогади тут ховаються? — запитала Софія, підходячи ближче до нього.

   Марк злегка нахилив голову, замислившись.
— Напевно, тих, хто його будував. Тих, хто тут працював, хто шукав у цьому світлі порятунок.

   Софія знову подивилася на маяк, намагаючись побачити його очима Марка. Вона розуміла, що для нього це місце значило набагато більше, ніж просто робота.

— А для тебе? Що він означає? — запитала вона тихо, ніби боялася злякати його відповідь.

   Марк опустив погляд і трохи нахмурився, ніби не знав, як правильно відповісти.
— Для мене це місце… нагадування.

— Нагадування про що?

   Він замовк, дивлячись у далечінь, де небо зливалося з морем. Його очі наповнилися сумом, який вона не могла зрозуміти.

— Про помилки. І про те, що іноді ми отримуємо другий шанс, щоб виправити їх.

   Софія відчула, як її серце стискається від його слів. Вона хотіла запитати більше, але побачила, що Марк зараз не готовий розповідати.

— Може, прогуляємося? — несподівано запропонував він, змінивши тему.

   Вона кивнула, і вони рушили вузькою стежкою, яка вела до пляжу. Їхні кроки зливалися зі звуками хвиль, а вітер наповнював тишу м'яким шелестом.