Глава 5

   Наступного ранку Софія прокинулася в трохи дивному настрої. Вечірня прогулянка з Марком залишила в її душі щось тепле й загадкове. Вона не могла позбутися думок про нього. Малюнок, що залишився на столі, ще більше підсилював ці відчуття. Але не час було мріяти — її чекала робота.

   Кав’ярня, в якій працювала Софія, була маленькою й затишною. Вона знаходилася на тихій вуличці, куди рідко забрідали туристи, але місцеві часто заходили за ранковою кавою чи десертами. Софія вже три роки працювала тут, допомагаючи господині, пані Ганні, яка готувала найкращі круасани в містечку.

   Ранок видався звичайним: кілька знайомих облич, декілька туристів, що випадково натрапили на заклад. Софія подавала каву, посміхалася клієнтам, допомагала пані Ганні на кухні. Але раптом, коли дзвіночок над дверима сповістив про нового відвідувача, вона обернулася й ледь не випустила тацю з рук.

   На порозі стояв Марк.

   Його поява була настільки несподіваною, що Софія розгублено дивилася на нього кілька секунд, поки він не підійшов ближче.

— Доброго ранку, Софіє, — сказав він спокійним, але трохи грайливим тоном.

— Доброго... — ледве промовила вона, все ще дивуючись. — Що ви тут робите?

Марк усміхнувся, ніби це було очевидно.
— Хотів спробувати вашу каву.

Софія підозріло примружила очі.
— Звідки ви знали, що я тут працюю?

Він поглянув на неї невинно.
— Місто маленьке. Кілька запитань — і ось я тут.

Вона не знала, чи йому вірити, але відчувала, що його поява була не випадковою.
— Добре, що ж, сідайте. Що будете замовляти?

— А що ви порадите? — запитав він, дивлячись на неї так, що вона відчула легке хвилювання.

Софія зробила вигляд, що думає, хоча вже знала, що скаже.
— Кава з вершками й круасан із шоколадом. Пані Ганна готує їх найкраще.

— Звучить чудово. Тоді мені це, — відповів він, а потім додав, ніби між іншим: — До речі, може вже перейдемо на «ти»?

Софія зупинилася на мить, трохи здивована, але потім усміхнулася.
— А чому ні. Хоча, Марку, ти тільки не забувай, що в мене тут робота.

— А я хіба заважаю? — відповів він, удавано серйозно, викликаючи в неї ще одну посмішку.

   Вона принесла замовлення й, поставивши його на стіл, не втрималася, щоб не сісти на хвилинку поруч.

— І все-таки, чому ти вирішив мене знайти? — запитала вона, дивлячись йому в очі.

   Марк злегка нахилився вперед, його погляд став серйознішим.
— Можливо, ти одна з небагатьох людей, із ким мені хочеться говорити.

   Софія відчула, як її щоки червоніють, але вона лише кивнула, не знаходячи слів. Її серце калатало, ніби цей момент був чимось більше, ніж просто розмова.

   Коли він закінчив свою каву й піднявся, він посміхнувся їй так, що вона зрозуміла: це ще не остання їхня зустріч.
— До зустрічі, Софіє.

— До зустрічі, Марку, — відповіла вона, трохи розгублено, але з щасливою посмішкою.

   Коли двері за ним зачинилися, Софія не могла позбутися відчуття, що ця зустріч була початком чогось нового.

   Після несподіваного візиту Марка Софія залишилася в кав’ярні трохи задумливою. Її робота тривала у звичному ритмі, але в голові раз у раз спливали його слова й погляд. «Можливо, ти одна з небагатьох людей, із ким мені хочеться говорити». Чому він це сказав? Що стоїть за цими словами?

   Вечір у кав’ярні був спокійним, і, повертаючись додому, Софія вирішила прогулятися тією ж набережною, де вони вчора гуляли з Марком. Їй здавалося, що це місце тепер якось змінилося — стало ближчим, наповненим невидимими нитками, які поєднували їх.

   Вдома, знявши куртку, вона ще раз поглянула на свій малюнок із зображенням Марка, який вчора майже до ночі вимальовувала. Його риси тепер здавалися їй ще виразнішими, ніби вона вловила щось більше, ніж просто зовнішність.

— Ну, Марку, — пробурмотіла вона сама до себе, сідаючи на диван, — хто ти насправді?

   Наступний день почався для Софії у звичному темпі. Робота допомагала їй відволіктися від думок про вчорашнє, але, як би вона не старалася, Марк знову й знову виникав у її уяві.

   Наближався обід, коли двері кав’ярні знову відкрилися, й вона почула знайомий дзвінок. Софія навіть не одразу обернулася — всередині щось підказало їй, хто це. І, звісно ж, її відчуття не підвели.

   Марк знову стояв на порозі, на цей раз із легкою усмішкою й букетом лісових квітів у руках.

— Ти знову? — здивовано вигукнула Софія, намагаючись приховати радість.

— А ти думала, я зникну після вчорашнього? — Марк підійшов ближче й простягнув їй букет.

   Софія розгублено взяла квіти, намагаючись приховати, як сильно б’ється її серце.
— Для чого це?

— Просто захотілося порадувати тебе, — спокійно відповів він, сідаючи за той самий столик біля вікна.

   Софія, посміхнувшись, поставила квіти у склянку з водою й підійшла до нього.
— Що сьогодні замовиш? Знову каву з вершками?

— Сьогодні я довіряю тобі повністю. Вибери щось особливе.

   Софія задумалася, потім підійшла до кухні й повернулася з чашкою капучино та шматочком малинового пирога.
— Це твоє. Але якщо тобі не сподобається, не скаржся.

   Марк усміхнувся, взяв ложку й скуштував пиріг.
— Тепер я точно приходитиму сюди щодня.

Софія засміялася й присіла навпроти нього.
— Ти мене лякаєш. Це вже схоже на переслідування.

   Марк зробив вигляд, що ображений.
— Ну, тоді можеш сказати прямо, якщо я зайвий.

   Софія відповіла поглядом, сповненим іронії.
— А ти думаєш, я така смілива?

   Вони обоє засміялися. Софія зрозуміла, що поряд із Марком їй легко й приємно. Він був не схожий на інших чоловіків: не намагався хизуватися чи вдавати із себе когось іншого. Його природність і щирість зачаровували.

— Ти давно тут, у нашому містечку? — запитала вона, з цікавістю спостерігаючи за ним.

— Близько двох тижнів.

— І що ти тут робиш?

   Марк подивився у вікно, ніби щось обдумуючи, а потім відповів:
— Працюю. І шукаю себе.