Глава 4

   Софія вирішила, що цього разу не буде лише мовчазним спостерігачем. Їй хотілося зрозуміти, хто такий Марк, і, можливо, відкрити для себе новий світ через його історії.

   Вона підійшла ближче й сіла поруч на кам'яній стіні, де він працював. Марк на мить підняв очі й привітно кивнув, але знову повернувся до креслень.

— Ви завжди такий серйозний? — запитала вона, намагаючись розрядити атмосферу.

— Коли справа стосується роботи, так, — відповів він, навіть не піднявши голови.

   Софія усміхнулася.
— А коли не робота?

   Марк замислився, відклав олівець і поглянув на неї.
— Тоді, мабуть, теж.

— Це звучить сумно, — тихо сказала вона, уважно дивлячись йому в очі.

— Не думаю. Просто я звик до цього, — відповів він і ледь знизав плечима.

   Софія зітхнула. Їй хотілося зняти цю броню, яку він носив на собі. Але як це зробити?

— У мене для вас пропозиція, — сказала вона раптом.

   Марк підняв брову, здивований її рішучістю.
— Яка?

— Ви весь час сидите тут, працюєте й майже не дивитеся навколо. Хочете, я покажу вам містечко так, як його бачу я?

   Марк трохи замислився, але потім усміхнувся. Це була одна з тих усмішок, які так рідко з’являлися на його обличчі, і Софія відчула, що зробила перший крок до нього.
— Добре. Але тільки якщо ви обіцяєте не забирати в мене весь вечір.

— Обіцяю, — усміхнулася вона у відповідь.

---

   Софія повела Марка вузькими вуличками містечка, де більшість туристів ніколи не бували. Вона показувала йому старі будинки, маленькі кав’ярні, які зберігали запахи свіжоспечених круасанів, і куточки, де можна було почути шепіт моря навіть далеко від берега.

— Тут усе таке затишне, — зауважив Марк, роздивляючись вулицю, викладену камінням. — І в той же час, здається, що час тут зупинився.

— Саме це я й люблю в нашому містечку, — відповіла Софія. — Але іноді здається, що це пастка. Що ти можеш провести все своє життя тут, так і не наважившись піти далі.

   Марк мовчав, але його обличчя змінилося. Софія відчула, що її слова зачепили його.

— А ви? — запитав він нарешті. — Ви хочете піти далі?

   Вона зупинилася на мить, дивлячись на небо, що поступово темнішало.
— Не знаю. Можливо, колись. А поки я тут. Це мій дім.

   Марк кивнув, ніби розуміючи більше, ніж говорив.

— А що вас привело сюди? — запитала вона раптом.

   Його обличчя ледь помітно напружилося, але він відповів.
— Робота. І, мабуть, бажання трохи відсторонитися від усього.

— Від усього? — Софія не втрималася від уточнення.

— Від людей, від шуму, від життя, яке іноді здається занадто гучним, — сказав він тихо.

   Софія відчула, що за цими словами ховається щось більше, але не стала тиснути. Вона розуміла, що його історія відкриється їй тоді, коли він буде готовий.

   Того вечора вони закінчили прогулянку на березі. Вітер тріпав волосся Софії, коли вона сиділа на піску й дивилася на хвилі. Марк стояв трохи осторонь, задумливо дивлячись у далечінь.

   "Хто ти, Марку?" — подумала вона знову, спостерігаючи за ним. Її дивувало, як людина може бути водночас такою далекою й такою близькою.

   Ця зустріч стала для Софії важливою. Їй хотілося не лише дізнатися більше про Марка, а й показати йому, що навіть у тиші й спокої маленького містечка можна знайти те, що він, здається, втратив.

   Повернувшись додому, Софія відчувала дивну тривогу. Марк залишив у її душі слід, який вона не могла пояснити. Її думки весь вечір кружляли навколо його серйозного погляду, стриманої посмішки й тіні суму, яку вона помічала за його маскою спокою.

   Не встигла вона зняти куртку, як відчула невгамовне бажання взяти в руки олівець. Вона знала, що їй треба це зробити — зловити його образ, поки він ще був таким чітким у її свідомості.

   На столі лежав великий аркуш паперу, а поруч — коробка з улюбленими олівцями. Софія сіла, провела першу лінію й зупинилася. Перед її внутрішнім поглядом Марк стояв на березі моря, відвернувшись від неї, занурений у свої думки.

   Руки Софії працювали швидко, майже автоматично. Вона малювала його профіль, темне хвилясте волосся, яке м'яко торкався вітер, серйозні очі, що здавалися вічно зануреними у якісь таємниці. Її серце калатало, ніби кожен рух олівця ставав мостом між її світом і тим, що вона намагалася зрозуміти в Маркові.

   Години минали непомітно. Лінії перетворювалися на обличчя, а кожна деталь — на відображення його характеру: міцний, але стриманий, відкритий і водночас загадковий.

   Коли Софія нарешті відклала олівець, годинник пробив першу ночі. Вона відступила від стола й подивилася на малюнок. Перед нею був Марк — таким, яким вона його бачила: мовчазний, але сповнений глибини, якої не можна було не помітити.

   Вона торкнулася пальцями контуру його обличчя на папері й зітхнула.

   Софія відчувала, що за цією зустріччю ховається щось більше. Щось, що могло змінити її життя. І хоча вона боялася цих змін, вона водночас прагнула їх, як прагнула відчути світ за межами свого тихого містечка.

   Малюнок залишився на столі, а Софія заснула, знову думаючи про нього. Її сни цієї ночі були неспокійними: хвилі, далекі міста, і його погляд, який пронизував її до самого серця.