Глава 2

   Наступного ранку Софія прокинулася раніше, ніж зазвичай. У її пам’яті все ще яскраво жевріла вчорашня зустріч із Марком. Його спокійна, навіть трохи відсторонена манера розмови викликала більше питань, ніж відповідей. Хто він? Чому прийшов саме сюди?

   Софія вирішила піти до маяка. Це було її улюблене місце, але цього разу вона відчувала дивне хвилювання, ніби очікувала, що знову побачить там Марка.

   Коли вона наблизилася до маяка, то помітила, що біля підніжжя будівлі хтось стоїть. Серце закалатало швидше. Це був він. Марк, одягнений у темно-синю сорочку і світлі брюки, уважно оглядав старі стіни маяка.

— Ви знову тут? — гукнула Софія, зупиняючись неподалік.

   Марк обернувся. Його погляд був спокійний, але щось у його очах видавало роздуми.
— А ви? — запитав він у відповідь, ледь посміхнувшись.

— Я приходжу сюди майже щодня, — сказала вона, підходячи ближче. — Це моє місце для натхнення. А ви, здається, не місцевий?

   Марк на мить задумався, ніби зважуючи, як відповісти.
— Я архітектор. Мене запросили розробити план реконструкції цього маяка.

   Софія відчула, як холодок пробіг по її спині.
— Реконструкція? Ви хочете його змінити?

— Ні, я хочу зберегти його, — відповів Марк, дивлячись на неї так, ніби намагався заспокоїти. — Але це не так просто.

   Софія вдихнула глибше, намагаючись приховати своє хвилювання.
— Маяк — це душа нашого містечка. Якщо його змінити, воно втратить частину себе.

— Я це розумію, — спокійно відповів Марк. — Саме тому я тут.

   На мить між ними запанувала тиша, яку порушував лише шум хвиль. Софія вирішила змінити тему.
— Ви давно займаєтеся архітектурою?

   Марк знову замислився.
— Досить давно. Ця робота стала для мене... втечею.

— Втечею? Від чого?

   Його обличчя напружилося, і Софія відчула, що це питання було надто особистим.
— Від минулого, — коротко відповів він і перевів погляд на море.

   Софія хотіла дізнатися більше, але не наважувалася розпитувати. Вона зрозуміла, що цей чоловік прийшов сюди не лише через маяк.

— Що ж, тоді сподіваюся, що це місце допоможе вам знайти те, що ви шукаєте, — тихо сказала вона.

   Марк повернувся до неї, і в його очах промайнуло щось тепле, майже невловиме.
— Можливо, вже допомагає, — відповів він.

   Софія відчула, як її серце стислося. Цей чоловік був загадкою, яку їй дуже хотілося розгадати. Але вона знала, що для цього знадобиться час.

   Тим часом вітер з моря приніс запах солі та свободи, а їхні силуети завмерли на тлі старого маяка, як дві частини однієї історії, що тільки починалася.

  Софія поверталася додому, але думки про Марка не давали спокою. Щось у ньому було незвичайним — водночас притягальним і насторожливим. У його погляді, у стриманій усмішці, у словах, що здавалися недомовленими, ховалася історія, яку вона ще не знала, але вже хотіла почути.

   Наступні кілька днів Марк продовжував з’являтися біля маяка. Він робив заміри, фотографував стіни, уважно вивчав кожну деталь будівлі. Софія теж приходила туди, але тепер не лише заради натхнення. Їй подобалося спостерігати за тим, як Марк працює, як концентрується на кожному русі, ніби намагаючись не просто зрозуміти маяк, а відчути його.

— Ви завжди такі серйозні, коли працюєте? — одного разу пожартувала вона, сідаючи неподалік із блокнотом.

   Марк підняв голову і ледь усміхнувся.
— Якщо я буду несерйозним, маяк може впасти.

— Думаю, він переживе і це, — відповіла Софія, киваючи на стару міцну споруду.

— А чим займаєтеся ви? — несподівано запитав він, вказавши на її блокнот.

   Софія відкрила його, показуючи кілька ескізів.
— Малюю. Інколи те, що бачу, інколи — те, що відчуваю.

   Марк уважно подивився на сторінки.
— У вас талант. Ви художниця?

— Художниця? — вона задумалася. — Можливо, у душі. Але це лише хобі.

— Чому лише хобі? — запитав він, і в його голосі відчувалася щира зацікавленість.

   Софія відвела погляд до моря.
— У маленькому містечку важко мріяти про більше. Тут усе просто. Живеш, працюєш, а мрії… вони залишаються десь у хмарах.

   Марк довго мовчав, а потім сказав:
— Мрії існують для того, щоб їх здійснювати, навіть якщо це здається неможливим.

   Її здивувало, як серйозно він це сказав. Ніби за цими словами стояло щось важливе. Щось особисте.

— А ваші мрії? — тихо запитала вона.

   Марк на мить зупинився, ніби обмірковуючи відповідь.
— Деякі з них я втратив. Але, можливо, є ще час знайти нові.

   Його слова зазвучали так, ніби вони стосувалися не тільки маяка. Софія не знала, чи варто запитувати більше, тому лише тихо сказала:
— Може, це місце допоможе вам.

   Марк усміхнувся, але цього разу його усмішка була теплішою.
— Думаю, допомагає.

   Тієї миті між ними виникло щось невидиме, але відчутне. Нитка довіри, що поєднала два серця, які випадково зустрілися під зоряним небом.

   А далеко на горизонті маяк все ще стояв, гордий і незламний, як символ того, що минуле може бути збережене, а майбутнє — створене заново.