Глава 1

   Софія сиділа за дерев’яним мольбертом, встановленому на самому краю скелі, де море зустрічалося з небом. Її пальці, вкриті фарбою, ковзали по полотну, відтворюючи сяйво місяця, що відбивалося у хвилях. Теплий вечірній вітер грав із її волоссям, заплітаючи в нього солоні бризки.

   Містечко під нею вже поринуло в сутінки: у будинках засвітилися лампи, а старий маяк, який давно не працював, височів у тиші. Софія любила це місце. Тут завжди здавалося, що час сповільнюється, даючи змогу мріяти.

   Вона відірвалася від малюнка і поглянула на небо. Ще трохи, і з’являться перші зорі. Софія чекала цього моменту щовечора. Це була її традиція: загадувати бажання, сподіваючись, що колись одне з них здійсниться.

— Ви тут часто буваєте? — раптом почула вона голос за спиною.

   Софія обернулася і побачила чоловіка. Він стояв трохи віддалік, у світлі сутінків. Високий, з виразними рисами обличчя і пронизливим поглядом, він здавався незнайомцем, який випадково опинився тут.

— Вибачте, я вас налякав? — додав він, роблячи крок ближче.

— Ні, все гаразд, — відповіла Софія, стискаючи пензель у руці. — Просто не очікувала побачити когось у цьому місці.

— Це місце і справді особливе, — сказав він, подивившись у бік моря. — Я Марк.

— Софія, — відповіла вона, вагаючись.

   Він кивнув і підійшов до краю скелі. Мовчки дивився на хвилі, що розбивалися об каміння, ніби думки його були десь далеко.

— Ви малюєте маяк? — запитав Марк, раптово повернувши погляд на її полотно.

   Софія злегка всміхнулася.
— Намагаюся зберегти його таким, як він є зараз. Скоро його можуть знести.

   Марк лише зітхнув, але нічого не відповів. Його мовчання здалося Софії дивним, навіть трохи важким, ніби цей незнайомець щось приховував.

   Тоді на небі спалахнула перша зірка. Софія інстинктивно підняла голову.
— Зорі, — прошепотіла вона.

   Марк також поглянув угору, але не сказав ані слова. Софія закрила очі й загадала своє бажання, ще не знаючи, що цей вечір стане початком її найбільшої пригоди.