Розділ 1

Твої шрами не лякають того, хто сам складається з уламків.

Мирослава
 

​— Доброго ранку, — промовила я, ледь торкаючись стільця. Голос прозвучав сухо, наче шелест старого паперу.

​На кухні панувала «ідеальна картинка» з реклами пластівців: сонячні промені заломлювалися у склянках з апельсиновим соком, тато переглядав новини, мачуха Катя турботливо поправляла нагрудник маленькій Мелісі. Здавалося б, я мала радіти за батька. Після того, як мама згасла від раку, він довго був схожий на тінь. Те, що він зміг знову закохатися, спочатку здавалося дивом. Я навіть щиро зраділа новині про сестру.

​Проте з появою Меліси я зрозуміла гірку істину: у новій версії татового щастя для мене просто не залишилося місця. Якщо Катю я ще могла зрозуміти — я була для неї лише нагадуванням про минуле чоловіка, — то тата… Його мовчазну зраду я відчувала кожною клітиною. Я стала для нього меблями, які заважають при перестановці.

​— Готова до першого дня в новій школі? — запитав батько, не піднімаючи очей від екрана. Тон був бадьорим, наче ми вчора не кричали одне на одного до хрипоти через цей самий переїзд і цю кляту елітну школу.

​— Якщо я скажу «ні», щось зміниться? — я відкусила шматок тосту. Хліб був ідеально підсмаженим, але на смак здався мені шматком сухого картону.

​— Мирославо, я тебе прошу, давай хоча б сьогодні без сцен з самого ранку, — тато нарешті глянув на мене, але відразу сховався за порцеляновим горнятком кави.

​— Тоді не став запитань, на які не хочеш почути чесну відповідь, — відрізала я.

​За столом зависла важка, липка тиша. Її порушувало лише дитяче лепетання Меліси. Вона розмазувала кашу по столу і намагалася щось пояснити нам своєю мовою. У її півтора року світ був простішим: є мама, є тато, є їжа. Вона ще не знала, що таке бути зайвою.

​До школи тато довіз мене мовчки. В салоні авто пахнуло дорогим парфумом і холодом. Я вийшла, не попрощавшись, і зайшла до класу рівно зі дзвінком, який прорізав тишу коридорів.

​— Доброго ранку. Ти Мирослава Поліщук? — приємна жінка за вчительським столом відірвалася від журналу. За плакатами з неправильними дієсловами на стінах я зрозуміла — англійська.

​— Так, це я, — я намагалася тримати спину рівно, хоча відчувала, як десятки оцінювальних поглядів впиваються в мене, наче голки. У цій школі всі виглядали як з обкладинки журналу. Моє світле волосся і блакитні очі, які я завжди вважала своєю бронею, зараз здавалися мені занадто помітними.

​— Приємно познайомитись. Я Катерина Олегівна, вчителька англійської та ваш класний керівник. Можеш розповісти класу щось про себе?

​— Мене звати Мирослава. Люблю малювати й вивчати мови, — коротко кинула я, уникаючи зайвих слів. — Сподіваюсь, ми підберемо спільну мову.

​Замість того, щоб шукати «популярну» компанію, я попрямувала до передостанньої парти біля вікна. Там сиділа дівчина з м’яким, трохи сором’язливим поглядом.

​— Привіт, можна сісти?

​— Так, звичайно! Я Олеся, — вона посміхнулася так щиро, що мені на мить стало ніяково. У цьому місці, повному фальші, її посмішка здалася справжньою.

​Урок почався спокійно, але за п’ять хвилин двері прочинилися з таким гуркотом, ніби їх вибили ногою. В клас зайшли двоє.

​— Вибачте за запізнення, — протараторили вони в унісон. В їхніх голосах не було ні краплі каяття — просто заїжджена платівка для вчителів.

​— А ось і наша «золота» двійка, — Катерина Олегівна тяжко зітхнула, поправляючи окуляри. — Якби не твій талант до мов, Вовчуку, я б зробила все, щоб тебе відрахували ще минулого семестру.

​Хлопці навіть не глянули на неї. Один із них, з короткою стрижкою і темними, гострими очима, впевнено пройшов повз мою парту. Я встигла помітити татуювання, що визирав з-під коміра його чорної худі, і ще одне на зап'ясті. Це був Артем. Вони сіли прямо за нами.

​— О, а це, схоже, наша новенька, — почула я низький шепіт за спиною. Голос Вовчука був хриплим і неприємно впевненим.

​— А вона нічого така, — відповів його друг Макс.

​Я відчула, як всередині закипає гнів. Холодок пройшов по спині від їхньої безпардонності. Я не для того терпіла ігнорування вдома, щоб ставати об’єктом обговорення тут.

​— А вам батьки не казали, що обговорювати людей за спиною — це ознака слабкого розуму і поганого виховання? — я різко розвернулася, зустрівшись поглядом з Артемом.

​Він не відвів очей. Навпаки, примружився, вивчаючи мене, наче цікавий експонат.

​— Вовчук, Поліщук! Я вам не заважаю? — суворо запитала Катерина Олегівна, стукнувши ручкою по столу.

​— Вибачте, — буркнула я, знову втупившись у підручник, хоча літери розпливалися перед очима.

​Весь інший час я відчувала на потилиці важкий, майже фізично відчутний погляд Вовчука. Коли вчителька оголосила про груповий проєкт і об’єднала нас у четвірку — мене, Олесю, Артема та Макса — я зрозуміла, що цей навчальний рік буде не просто довгим. Він буде нестерпним. Хлопці навіть не потягнулися за сумками, щоб дістати зошити.

​Після уроків Олеся запропонувала зайти в невелику кав’ярню за рогом. Вона виявилася напрочуд легкою у спілкуванні й відразу помітила мою напругу.

​— Чому ти перейшла до нас саме зараз, в останній клас? — запитала вона, обережно перемішуючи пінку на лате.

​— Тато з мачухою так вирішили. Мене просто поставили перед фактом. Моя думка в нашому домі важить менше, ніж колір нових фіранок.

​— Розумію… — Олеся сумно кивнула, а потім раптом зашарілася, опустивши погляд на чашку. — Щодо хлопців… Макс, він насправді хороший. Просто іноді занадто намагається бути схожим на Артема.

​— Схоже, цей Макс тобі дуже подобається, — я дозволила собі легку посмішку, і дівчина миттєво стала червоною, як стигла малина. — А що той інший? Вовчук. Він завжди такий… специфічний?

​— Артем… — Олеся згасла, її голос став тихішим. — Він схиблений на автомобілях і швидкості. Всі в школі вважають його крижаним і некерованим хуліганом, але мені здається, це просто маска. Захист. Він втратив обох батьків у сім років. Живе з бабусею, яка для нього — весь світ.