Розділ 13. Поза основних подій (те що приховано;])

Розділ 7. Розкопка таємниць.

   Ніч. Пора коли ніхто з жителів міста Дніпро старався не виходити на вулицю і чим швидше повернутися додому. Але не ті, хто стояв у тінях цього відомого криміналом міста. Одна з найголовніших таких людей — Мирослав. 

   Район АНД. тихо як на цвинтарі і тілки в одній будівлі чути крики про пощаду. Мирослав стоїть дивлячись у вікно і курячи сигарету Parlіament, обличчя спокійне. Позаду його двоє підлеглих б'ють чоловіка років тридцяти п'яти. Боржник.

— Мирославе Вікторовичу, наказати їм припинити? Бо з трупа застави не витягнеш, — запитав його помічник Сергій Кістяківський.

— Валяй, саме збирався з ним поговорити. — З байдужим виглядом кинув чоловік. Кістяківський махнув двом кремезним хлопцям рукою, ті стали з двох боків біля побитого. — Що ж... Продовжимо нашу бесіду нормально чи ти продовжиш цю театральну виставу? — запитав мирослав підходячи до добряче відлуцованого чоловіка.

— Ні... Прошу... Краще поговорити... — Прохрипів він важко.

— От і добре. Якщо не помиляюсь, то ти заборгував мені двадцять тисяч за минулий раз. Відсотки називати не буду, ти їх сам добре бачив. Ти ж розумієш, що борги треба повертати? — він розслаблено посміхнувся.

— Розумію... Дайте час і я поверну все до копійки.... — Благав чоловік.

— Скільки часу тобі треба щоб дістати сам борг без відсотків? — запитав спокійно Мирослав.

— Близько трьох тижнів на роботі без додатквих змін... — Відповів він опустивши голову.

— Тоді зустрінемось через три тижні. Заберіть його хлопці. — Двоє охоронців забрали чоловіка від свого боса десь на вулицю.

   Мирослав відвернувся назад до вікна, загасивши недопалок об підвіконня. Його помічник щось клацав у планшеті.

— Мирославе Вікторовичу, щодо інформації про вас, є нещодавні запроси. — Повідомив Сергій відсторонено.

— Від кого? — сухо запитав Мирослав.

— Якась Марчук Олександра Олександрівна, — прочитав Сергій.

— Якого року народження вона? — поцікавився Мирослав, повернувши трохи голову.

— Дванадцятого березня, тисяча дев'ятсот вісімдесят восьмого року. Вибачте, що надмірно цікавлюсь, але... Ви її знаєте? — напружено запитав помічник.

— Можна і так сказати. Так, нашим передай, щоб ні її саму, ні того хто з нею там ходить — не чіпали. Якщо з неї хоч одна волосина впаде — буде відповідати кожен. І оформиш їй від мене лист та посилку на її адресу. Ясно? — наказовим тоном сказав Мирослав.

— Так, шеф. Зробимо. — Помічник одразу пішов.

    Мирослав дістав з гаманця старе фото. На ньому були хлопчик і дівчинка — чотирнадцяти та одинадцяти років. Минуло п'ятнадцять років з їх останньої зустрічі. Йому було цікаво наскільки сильно вона змінилась, як її справи загалом чи не турбує її щось.

Коли Мирослав сидів у ресторані.

  Він сидів за віддаленим столиком, чекав. Сподівався, що це реально вона, а не простий збіг. Він стежив за кожним, хто заходив до кафе впродовж десяти хвилин. Вона ніколи не спізнюється,а він — приходив раніше. Цього разу вийшло так само.

  Коли вона увійшла, його погляд прикувався до неї автоматично. Коричневий, незмінний пункт, що ще з її дванадцяти років тягнувся за нею. Ці зелені очі, каштанове волосся, як же давно він не бачив цих очей. Він встав, з її звернення зрозумів, що вона його не впізнала, або забула. Весь час, що вони сиділи у нього було бажання нагадати про себе, але заважали кілька пунктів. Статус, справа, ризики.

***

  Після того, як вона відмовилась від супроводу і пішла сама. Мирослав не наполягав, сів у своє авто і поїхав. В автівці, коли він зупинився на світлофорі, він не поспішав, бо було що обдумати.

— Сашунька... Що ж з тобою зробили? — уголос роздумував Мирослав. — Стала така колюча, хитра, розставила мої ж пастки у своєму порядку. Чому ж ти це розгрібаєш сама? — він дістав ту ж саму фотографію. — Схоже, та маленька принцеса зникла, а лишила ти собі тільки цю пані Марчук...

   Коли світлофор загорівся зеленим він поїхав далі, зупинився на узбіччі траси, щоб видихнути. Вийшов з машини, в руці фото, руками зіперся на капот.

— Добре, будемо значить нагадувати про себе повільно. Рано чи пізно, але ти впізнаєш свого друга. Сподіваюсь, що це справді станеться. — Він дістав ще одну цигарку і підпалив, зробивши затяжку.

Розділ 8. Помічник з того оку та нові факти

   Після того як Мирослав після розмови пішов від Олександри та Максима та набрав номер свого помічника. Чекав він не довго, лише два гудки і слухавку одразу зняли.

— Так, шефе? — запитав спокійно Сергій готовий до вказівок Мирослава.

— Знайди мені всю інформацію про фінанси кафе "Роса". Спонсор: Маренко Люда. — Коротко відсік чоловік помічнику.

— Буде зроблено. Інформація буде надіслана на ваш ноутбук впродовж години. — Сухо відповів помічник.

— Добре. Маякнеш, коли буде готово, Кістяківський. — Віддав наказ Мирослав.

— Звісно. Як і завжди. — Мирослав завершив розмову і поїхав додому.

ЧЕРЕЗ ГОДИНУ

  Мирослав у своїй квартирі йде з чашкою кави до свого кабінету. Він сів на зручний шкіряний стілець, чашку поставив з правого боку біля ноутбука. На електронну адресу прийшло кілька документів, звітів та фінансових документів. Мирослав відпив ковток кави і почав переглядати документи.

  Минуло близько двох з половиною годин, Мирослав не пропускав жодної деталі, оскільки від того чи розплутає Марчук цю справу залежать його подальші справи. Зараз минуле та сантименти, на які він теперішній не мав права відійшли на другий план. Переглянувши все стало ясно, що спонсор та бухгалтер причетні до вбивства не були. Значить доведеться шукати далі. Для Мирослава це було кепсько, хотілося швидше закрити цю справу, щоб нічого не заважало.

   Хоча у цих двох осіб було цікаве життя, пов'язане з кафе та Миколою Глущенком. У однієї — подвійний рахунок, інша — переказує свої кошти у "благодійний фонд" родички власника. Цікаві повороти, Марчук точно зацікавиться, тож варто буде розповісти. Мирослав подзвонив Кістяківському, щоб той надав йому адресу Олександри. Відповідь прийшла одразу: вулиця Шевченка, будинок №18. Звісно, бачитись особисто він з цими жінками ні часу, ні бажання не має, не в його смаку. Але Марчук про це знати не обов'язково. Марчук він скаже інакше, треба ж буде поспостерігати за її реакцією.