Розділ 12. Затримання та несподіванка

   Коли ми вирушили на моєму авто — Subaru Forester четвертого покоління, 2012–2014 року. Колір був темного графіту. Автівка була велика та містка. Але в салоні тіснила напруга між пасажирами. У мене в зробленій на замовлення кобурі зліва був хромований, улюблений Дігл. Тож я була спокійна. 

   Мирослав сидів праворуч від мене на пасажирському сидінні. Диктофон був наготові, в кишені його піджака. Він вже був розслаблений і зрозумів, що підставляти таке джерело інформації, як він мені було невигідно. При собі він також тримав пістолет. А саме Токарєва, ТТ-шку.

    Максим сидів ззаду і тримав при собі службовий пістолет Макарова. Він спостерігав за напругою і думав про щось своє.

    Subaru не виділялося в потоці машин на шосе. А повний привід додавав впевненості на заміських дорогах. Я скинула Глухарю потрібну точку готовності, де вони мають бути. Той  знав, що треба працювати тихо і без сирен та мигалок.

   Я припаркувала машину біля лісосмуги. Заглушила двигун, поставила на ручне гальмо. 

— Приїхали. Мирославе, йдіть. Ми за вами, підстрахуємо, — констатувала я, виходячи з машини, мій приклад наслідували і двоє чоловіків.

— Ага, головне — у спину не вистреліть... — буркнув Мирослав.

— Ви теж не розумієте, яким чином на перший вид мініатюрна Олександра дає раду з таким сталевим монстром? — з легкою іронією поцікавився Максим у Мирослава, кивнувши на мою кобуру.

— Чесно? Є момент, — підтвердив Мирослав.

— А щоб балачок менше? — я вигнула брову і обоє чоловіків зробили жест, що замовкають. — Господи... Де я так нагрішила? — закотила очі.

— Який там гріх? Біля вас два благословення, — з тонкою посмішкою парирував Мирослав.

   Один мій погляд замінив купу лайливих слів. Максим, стримуючи сміх, жартома перехрестився, Мирослав замовк одразу. І хмикнувши собі під ніс, пішов у бік території складу, де мала відбутись домовленість.

    Мирослав зайшов на склад тихо, як кіт, кроків якого не було чути миші та пацюку. Я та Максим тихо підійшли до споруди, перекривши виходи. Всередині почулось шурхотіння, як я зрозуміла, обернулось на присутність Мирослава, двоє людей. Христина та Олексій Немиші.

— Агов! Коли ми домовлялись, говорила жінка. Ти ще що за кадр? — нахабно запитав Олексій.

— Пащу прикрий та думай що, і про кого говориш, — відрізав Мирослав. — Ти навіть дихнути в її напрямок не достойний, не те що вживу побачити, шавка. — Мирослав розплився у загрозливій посмішці, від якої у загартованого військового підуть мурахи.

— Олексо... Не варто... Просто швидше покінчимо з цим. — Христина нервово смикала чоловіка за рукав.

— Цікава у вас, до речі, афера вийшла... — протягнув Мирослав, — тільки мені не ясно нащо. — Ліниво протягнув він.

— Не твоє діло! — гаркнув Олексій жбурнувши до Мирослава сумку з грішми. — Бери бабло, віднось своїй курві і забирайся.

— Не треба мені хамити. Я поки культурно з тобою розмовляю, і в мене чисто робоча цікавість. — Злукавив Мирослав.

— Мені більше Томка подобалась, а Христі — Микола. Задоволений? — виплюнув Олексій.

—Більш ніж задоволений. Буде що дружині за вечерею розповісти, — блефував Мирослав.

  Христина незадоволено і з огидою дивилась на Мирослава. На таку реакцію Христини він тільки хмикнув і зробив кілька кроків до сумки.

— Кумедна у вас дружина, Олексію. Інші жінки вже поїдали б мене очима, а ваша дивиться з огидою, наче на бруд. — В голосі Мирослава звучала ледь вловима іронія.

   Олексій зжав руки в кулаки; напругу можна було ножем різати. Я могла тільки уявляти обличчя Максима, біля чорного входу. Мені коштувало чималих втримати порив перехреститись від усього того абсурду, в який цих двох так невимушено втягував Мирослав. 

— Олексію, ви, до речі, мене не впізнаєте? — наче про погоду запитав Мирослав.

— Тебе ще спробуй не впізнай, — виплюнув Немиш. — Я здивований, що з тобою хоч якась жінка ужилась. Вона або хвойда, або на голову поїхавша, — остання зневажлива фраза стала спусковим гачком.

  Мирослав не роздумуючи врізав Олексію, переступивши сумку. Кров хлинула з носа Немиша, як невеличкий фонтанчик. Той одразу схопився за обличчя і дезорієнтовано відсахнувся назад. Христина хотіла закричати, але я швидко влетіла всередину складу, закривши Христині рота рукою. А іншою навела приціл "Дігла" на Олексія. Олексій відчув, що запахло смаженим і хотів кинутися навтьоки через чорний хід. 

   Як результат — не вийшло. Максим змусив його повернутися назад, спрямувавши свій пістолет Макарова. Олексій, повільно піднявши руки, позадкував всередину приміщення. У Максима погляд був спокійний, я б сказала — розрахунковий. Я звісно, добре знала, він військовий лікар і бачив немало жахіть, але від цього погляду навіть у мене сироти повилазили.

— Ого. Непогано, Максиме. Я навіть не очікував, — присвиснув Мирослав.

— Що робимо з ним? — поставив питання Максим.

—Ну, я казала Мирославу, що він може його вбити, — відповіла я.

— Правильно підмічено, пані Марчук. — Хмкнув Мирослав задоволено.

   Я закотила очі, а Максим з Мирославом переглянулись і наче мовчки про щось домовились. Мирослав підійшов і скрутив Олексія, Максим не спускав з нього пістолета. Мирослав кинув на мене короткий погляд разом з Максимом. 

— Пані Марчук, ви зможете зробити так, щоб вона про свого чоловіка зайвий раз слово не кинула? — Поцікавився Мирослав вже не дивлячись на мене.

— Звісно, я ще з друзями домовлюсь, а вам поки краще піти далі в ліс. Побачимось біля автівки, — констатувала я.

   Обоє чоловіків мені кивнули і схопивши Олексія за лікті буквально викинули його зі складу. Потім вийшли за ним, зачинивши двері. У приміщенні складу лишились я та Христина Немиш. 

— А тепер послухайте мене, Христино, я вас не вчеплю. Але коли я приберу руку, то ви не маєте кричати. Ясно? — спокійно і тихо звернулась до жінки я. Та кивнула; я прибрала пістолет у кобуру та повільно прибрала руку.