Розділ 11. Мишоловка.

    Ранок зустрів мене свіжістю в голові і мотивацією продовжувати. Я швидко привела себе в порядок, застелила ліжко. Підійшовши до шафи я не довго думаючи одягла молочну теніску та класичний костюм шоколадного кольору. До костюму підібрала білі босоніжки, які вже давно не взувала і прихопила містку сумку, куди поклала папку з зібраною інформацією. Включно з інформацією, яку мені надали Мрослав та Волошин з його сестрою. До виходу в мене ще є 11 годин, встигну за милу душу.

    Волосся зібрала у хвіст і вийшла з квартири. По дорозі набрала номер вже знаомого майора. Ото зрадіє, коли дізнається, що не дого йому з висяком Глущенків мучитись. Прозвучало від сили два гудки і у слухавці позвучав суворий басовитий голос.

— Майор Глухарь, на зв'язку. — Голос звучав офіційно.

— Так, Ярик, видихни. Я не твоє начальство, — заспокоїла я старого знайомого.

— Тоді ще гірше. Я знаю цей тон. Тобі щось треба, — відповів мені Глухарь.

— Взагалі-то, дрібниці. І тут скоріше я тобі несу новини по висяку стосовно Глущенко Катерини Миколаївни. — На мить в слухавці запала тиша.

— Значить, чекаю тебе у відділку, — він видихнув і схоже встав з насидженого крісла. — Я тебе зустріну, бо в нас новий черговий, ще посивіє бідолаха, коли ти прийдеш.

— Значить, сьогодні без шоу, — сказала я йдучи по вулиці і спинившись на перехресті. — Тоді став чайник.

— Я так розумію, авантюри не оминути. Гаразд, чекаю. — Після поклав слухавку.

  Я спокійно зайшла в пекарню і взяла тістечка з повидлом. Попрощавшись з продавцем вийшла з пекарні, мій вихід провели дзвіночки на вході. Після пройшовши кілька кварталів я дійшла до відділку і піднялась по сходах, увійшовши до споруди. Глухарь пропустив мене своїм пропуском. Черговий зміряв мене не дуже довірливим поглядом, але знизив плечима. Коли ми зайшли до кабінету Глухаря, я поставила пекет з тістечками на стіл.

— А новенький у тебе молодець. Мені не довіряє, в принципі, правильно робить. Але і рішення начальства під сумніви не ставить, що трохи кепсько...— жартома сказала я.

— Саша, не псуй мені курсанта, — сказав Ярик вже здогадуючись що я могла б зробити.

— Ну все, все. Не зачіпаю я твого хлопчика, — я сіла на стілець. — Де кава чи чай хоча б?

— А я думав ти жартувала про чайник. — Він дістав з тумбочки в столі електичний чайник, і поставив його кип'ятитись.

— Ніяких жартів. Я навіть тістечка з повидлом прихопила, — дістала тістечка з пакета.

— Ти часи академії вирішила згадати? — він дістав дві чашки і чайні ложки дивлячись на тістечка.

— А як ми з тобою, на стажировці інакше розплутували справи, які навіть старпери не могли розмотати? — сказала я з хитрою посмішкою відкриваючи свою сумку. Дістала дві папки, —Ти зараз головне зі стільця не впади через об'єм інформації.

   Ярик налив окріп у чашки, і кабінет наповнився ароматом дешевого чорного чаю, який у цих стінах завжди смакував краще, ніж елітний пуер. Він кинув погляд на папки, але не поспішав їх відкривати, наче набирався повітря перед забігом.

— Ти вмієш ефектно заходити, Саш, — він усміхнувся, відкушуючи шматок тістечка. — Повидло — як тоді, у гуртожитку. Тільки тепер ми по різні боки закону: я на зарплаті, а ти — на вільних хлібах. Ну, давай свою «бомбу». Хто завалив дівчисько?

Я поклала перед ним першу папку.

— Почни з Христини Немиш. Рідна тітка, «тиха миша» і, як з’ясувалося, геніальна шантажистка. Вона роками тримала за горло Людмилу Маренко, спонсорку кафе, через старі махінації Глущенка-старшого. Катруся випадково дізналась про те, що її батько — не той святий бізнесмен, за якого себе видає. І можливо, хотіла допомогти батьку позбавитись рук тітки в нього з Маренко на горлі, повідомивши комусь з ваших.

   Глухарь почав гортати документи, його обличчя ставало дедалі серйознішим.

— Благодійний фонд? Відмивання грошей? — він присвиснув. — Непогано для бібліотекарки.

— Це лише верхівка. Гортай далі, — я постукала пальцем по другій папці. — Олексій Немиш. Чоловік Христини. Той самий, що нібито загинув в аварії одинадцять років тому.

   Ярик ледь не поперхнувся чаєм. Він різко підняв очі на мене.

— Саш, це вже не смішно. Олексій Немиш? Справа була закрита, тіло опізнане... ну, наскільки це було можливо після пожежі в авто.

— Значить, погано дивилися, — відрізала я. — Він живий. Він — її «тінь» і її курок. Мої джерела підтвердили: він особисто супроводжував Христину, коли Маренко переписувала на неї кафе. Семенко був їхнім пішаком, але коли він почав нервувати й «текти», Олексій його прибрав. Так само, як прибрав Катрусю, бо вона загрожувала їхньому стабільному доходу від шантажу.

   Глухарь встав і почав ходити кабінетом, заклавши руки за спину. Це була його звичка ще з часів стажування — так він «перетравлював» інформацію.

— Якщо це правда... якщо він реально живий, то у нас під носом діє професійний кілер-привид. Сашо, ти розумієш, що вони не здадуться просто так?

— Саме тому я тут, — я спокійно зробила ковток чаю. — Я десь о сьомій вечора скину тобі локацію, де буду діяти. Я хочу, щоб ти і твої хлопці були не подалік. Але до того як я подам сигнал — ви не лізете. Я знаєш, цього разу буду працювати не в одиночку... — Ярослав ледь не подавився чаєм знову.

— Це хто твою броню пробив, що ти працювати дозволяєш з собою? — я закотила очі, а Ярик відкашлявся і взяв одну з папок до рук.

— Дещо я таки лишу при собі. — Я зробила ще ковток.

— Як знаєш, але я допоможу. Тут доволі вагомі докази зібрались, тож на мою підтримку 100% можеш розраховувати. — Ярик поклав папку на стіл.

— Буду тобі вдячна, — відповіла зробивши останній ковток і поставила чашку на стіл.

— Це я тобі дякувати буду, бо матір мені всі мізки виїла...— голосом мученика сказав Ярослав.

— Ярославе, де ж ваші сталеві нерви? —ховаючи посмішку за чашкою сказала я.

— Та йди ти. Які на цій роботі нерви... — буркнув Ярослав. — До зустрічі, я так розумію?