Розділ 10. Методи Мирослава і допомога слідству

   Дракони, феї, ельфи — маячня. Спокійний ранок у приватного детектива — оце вже справді фантастика. Максим вже давно пішов до своєї тітки з нагоди приїзду сестри Максима — Любові Панчук. Як-не-як рідні люди. 

   Я ж спокійно переглядала зібрані факти про Христину Немиш, які мені як приватному обличчю були доступні. Від Мирослава щодо ще двох підозрюваних не було поки новин. Дякуючи старим зв'язкам, мені вдалося дізнатися трошки більше. Пощастило зі старим другом, який зараз майор у місцевому відділку. Я складала факти в один пазл потягуюс цигарку STRONG, з якимось вишневим присмаком. 

  Після години роздумів почула слабкий стук у двері. Я вже було подумала, що дітлахи бавляться. Але коли відчинила двері думала закашляюсь від диму тютюну. На порозі стояв Мирослав тримаючись за плече. На білій сорочці виднілась пляма, яка в скорім часі обіцяла зіпсувати сорочку Мирослава.

— Ого, за що мені такий сюрприз? — хмикнула я тримаючи цигарку між зубів.

— Сюрприз був би, коли б я прийшов з квітами. А поки лише інформація, яку просили і трошки моїх проблем, — він говорив чітко, але про жарти не забув, — Пустите?

— А маю вибір? — штовхнула двері ширше, щоб він зайшов до приміщення.

   Мирослав можна сказати заповз до квартири,бо за швидкістю ходою це було важко назвати. Я зачинила двері і допомогла йому зійти вниз до вітальні і посадила на диван. Струсивши попіл до попільнички на столі, я згорнуа папери та свій блокнот для зручності. Після пішла на кухню за аптечкою. Коли я повернулась, то помітила, що Мирослав ще трохи зблід.

— Може вам спирту відлити, щоб підрум'янились? — розрізаючи рукав сорочки сказала я.

— Обійдусь... Прибережіть для рани, — він говорив сухо і преривисто.

— Не бійтесь, ще не вмираєте. Та й сумніваюсь, що ваша родина це оцінить, особливо дружина, — сказала я наклавши жгут і обробивши рану, дістала одноразові рукавички та одягла їх. Після чого відкрила пакет з хірургічною голкою та ниткою.

— Ну, по-перше, я холостяк,  — промовив Мирослав слідкуючи за моїми діями, — А, по-друге, ну треба ж буловас трохи в напрузі потримати. — Він задоволено посміхнувся.

— Так, актор погорілого театру, будете базікати не те що треба — неравильно зашию і вмирайте від зараження крові, — хмикнула я.

  Я діяла швидко. Досвід латання дірок у шкірі в мене був такий, що деякі інтерни могли б позаздрити. Мирослав лише раз міцно стиснув зуби, коли голка вперше проколола краї рани, але не видав ні звуку. Тільки краплі поту на лобі видавали, як йому насправді «весело».

— Ну, жити будете, холостяче, — промовила я, затягуючи останній вузол. — Хоча сорочку доведеться викинути.

— Ви відьма? — запитав раптово Мирослав дивлячись на шов, — Якщо так, то зінавайтесь, я нікому не розповім. — Поклавши здорову руку на серце сказав він. Я видихнула дим.

— Ви про що? — поцікавилась я збивши попіл з сигарети.

— Так як ви, навіть професійні хірурги не зашиють — констатував Мирослав.

— Що там з моєю справою? — закотивши очі поцікавилась я.

— Бухгалтерка і спонсор? А, ну вони виявились доволі балакливими... — Мирослав хитро дивився на мене.

— Мені не деталі вашого з ними віпочинку треба, а інформація щодо причетності. — Я скептичнодивилась на Мирослава, йому це схоже видалося кумедним.

— Інформація, так інформація. Ніякої романтики, — Мирослав зітхнув, обережно ворухнувши забинтованим плечем. — Почнемо з хорошого: ваша бухгалтерка Реверук — просто залякана жінка, яка вміє рахувати копійки, але не має характеру для вбивства. Її алібі залізобетонне. Вона справді була з постачальниками. Більше того, вона так боялася Глущенка, що вела «подвійну касу» на випадок, якщо той вирішить її підставити.

Я затягнулася вишневим димом, чекаючи на «але».

— А от зі спонсоркою все значно соковитіше, — Мирослав примружився. — Людмила Маренко платила. Багато й регулярно. Але не Глущенку. Вона переказувала кошти на рахунок благодійного фонду, який, як виявилося, належить... нашій «святій цековній мишці» Христині Немиш.

Я відчула, як у роті стає гірко від тютюну.

— Благодійність? Серйозно? — я вигнула брову.

— Офіційно — так. Неофіційно — це може бути плата за мовчання. — припустив Мирослав.

— Причина теорії? — поцікавилась погасивши недопалок у попільничці.

—Ну-у... Мої хлопці, поки я розпитував цих панянок дещо знайшли — він спостерігав за моєю реакцією.

— Пане Мирослав, інтрига в даних обставинах не на вашому боці, — я потерла двома пальцями переносицю.

— Ну гаразд, гаразд. — Він тихо хихикнув, — Кількома словами: Немиш знає більше, ніж показує. Вона якось дізналась про давні махінації Миколи, з деякими поставками щодо страхових виплат. — Розповів він.

— Ясно, "загублений товар". Знаємо таке, проходили, — раптом в мене задзвонив телефон, це був Волошин.— Одну хвилинку.

  Я відійшла до балкона і зіперлась спиною на дверну арку, після взяла слухавку.

— Так, Максиме, слухаю. — Спокійно відповіла я.

— Олександро, вибачте, що можливо вас відволікаю, але в мене є для вас новини, — було незрозуміло чи Максим зервований, чи у піднесеному настрої.

— Уважно вас слухаю, — підтвердила я.

— Це стосовно спонсора. Моя сестра Любов реєструє невеликі підприємства, як наприклад кафе Глущенків... — Видав Максим, я вирівнялась, на що звернув увагу трохи підбитий у плече Мирослав.

— Продовжуйте, мій друже... — вже з теорією в голові протягнула я.

— Так от, кафе Глущенків зареєстроване на Маренко. А не так давно Маренко трохи знервована подала докумети на перепис приміщення. Здогадуєтесь, на чиє ім'я? — питання звучало для мене як мед.

— Христина Немиш.. — хмикнула я. 

—Бінго! — вигукнув Максим у слухавку.

—Максиме, сестрі передасте від мене сердешне дякую, а самі надішлете ще мені її контакти, щоб я могла видобути інформацію. — попросила я.

—Без проблем, — після віддалено почувся голос Максима: — Лю-уб!

 Я завершила дзвінок і повернулась до Мирослава. Він чекав, коли я почну говорити.