Розділ 5. Поїздка та місце злочину

      Ранок міг початися спокійно у будь-який день, але явно не сьогодні. Спочатку все було, як і зазвичай, наші герої прокинулись за своїми годинниками і займалися ранковою рутиною. Коли годинник відбив шосту ранку, Марчук та Волошин спокійно снідали. Але ідиліїї довго пробути не судилося, адже з кухні коли трапеза вже завершувалась пролунав крик Марії Петрівни. Обидва жителі квартири прибігли до кухні зі швидкістю вітру. Перша думка, яка навідала Олександру з Максимом: грабіжник. За розповідями Марчук, вони тут були буденною справою, хоч на Акінфієва було доволі тихо.

     Коли обоє були на кухні, першим ділом вони побачили налякану Марію Петрівну, яка залізла на стілець і з переляком дивилася кудись на підлогу. Волошин не одразу зрозумів, що сталося, аж поки не помітив мишу в кутку біля корзинки зі сміттям. Марчук лише видихнула, узяла савок з віником і обережно підібрала мишу. Далі віднесла її десь за межі будинку; Максим у цей час узявся знімати господиню зі стільця і заспокоювати.

—Маріє Петрівно, все гаразд. Це лише миша, Марчук вже понесла її за межі будинку, вам не варто хвилюватись. — Волошин говорив спокійно та вміру тихо.

—Максимку, не втому справа. Я ж з Сашею часто прибираэмо, ледь не щодня можна сказати, а тут миша приперлася. — її голос вже тремтів більше від злості, ніж страху.

—Ну, може з сусідньої квартири забігла. Всяке може бути. — сказав я, як раз в цей момент зайшла Олександра. 

—Не можливо, Максиме, я на всі 100% з сусідньої квартири. — вона поклала на місце віник та савок — Я ж казала їм привести свою квартиру до санітарних норм. Не послухали, значить доведеться діяти інакше.. — задумавшись сказала Олександра.

—Олександро Олександрівно, ви що наших сусідів зібралися вбити? — жартома з деяким переляком в голосі запитав Максим.

—Максиме Денисовичу, не хилюйтесь, вбивати не буду, а от налякати — залюбки. — в її очах блиснув вогник злості.

—У всякому випадку заховати трупи я допоможу, тільки скажіть. — підморгнув він Олександрі жартома.

—Гаразд, я вас погукаю у випадок чого. — парирувала Олександра, а після направилася до квартири сусідів перед цим прихопивши щось з шухлядки стола.

—О Господи, бідолашні наші сусіди. Такими темпами вони з'їдуть найближщим же ж часом. — скептично видав Волошин, коли Марчук вийшла з квартири.

—Я звісно знала, що Шурка з прибабахом, але ти куди в цю ж саму річку стаєш, Максимку. — сказала Марія Петрівна з явним стражданням в голосі.

     Волошину стало смішно з реакції пенсіонерки. Та тільки обурено закотила очі і щось бурчала собі під ніс. До вух Волошина доносилися уривки розмови Олександри на підвищених тональностях. Слідом пролунав погрозливий голос Олександри, що вона сказала Максим не розібрав і вирішив вийти та поспостерігати за тим що там робиться. Він підійнявся з кухні до вхідних дверей та вийшов у коридор. 

—А чого одразу від нас? Може то, ви, гармидир розвели. — говорила жінка років сорока, явно на підпитку.

—Якого це дідька, бісова ти лярво, у нас прибирання по кілька разів на тиждень! А ви з Гєником п'єте не просихаючи! — Олександра говорила так, ніби була готова вбити цю жінку.

—Та пішла ти, хвойда мінтовська! Ми живемо у своє задоволення на відміну від тебе! — в розмову втрутився ймовірно так званий "Гєник", — Що не день вони до тебе шастають, а виходять наче від першокласної шльондри! Цікаво, що ти таке робиш, може і я колись заскочу.. — він теж був на підпитку й говорив так, що одразу викликав огиду. Волошин вже хотів втрутитись, але потім побачив у руці Олександри що була за спиною — пістолет. Його очі на якусь мить округлилися, але після він стояв розслаблено, розуміючи що мужику гаплик. Та всеодно був наготові, щоб вже відтягнути Олександру від убивства цієї парочки.

—Гєник, не доводь мене до гріха, бо інакше твої останки будуть зішкрябувати криміналісти зі стін квартири твоєї пасії. — пригрозила дівчина.

—І хто ж це організує? Твій кавалєр, який з тобою поселився. — сказав ця пародія на людину вказаючи, а після звертаючись до Волошина, — Може хоч ти розкажеш хлопче, що вона за..

     Договорити йому не судилося, бо Волошин вже врізав йому в морду розбивши ніс. Спів мешканка Гєника вже хотіла закричати, але Олександра закрила їй рота рукою і пригрозила пістолетом. Злякавшись жінка не видавала ні звуку і слухняно сіла на крісло в коридорчику своєї квартири. Тим часом Гєник оговтався від удару Волошина і хотів на нього накинутись, щоб врізати у відповідь і зав'язати бійку. Йому це не вдалося, оскільки Марчук направила дуло пістолета вже на нього, Волошин сказав сусідям.

—Отже, по-перше, давайте не будемо переходити на особистості, оскільки наслідки для вас можуть бути кепськими, від подібних, як зараз, рішень та слів. По-друге, я та Олександра просимо вас привести квартиру до нормального стану, оскільки шкідники, які зараз у вас бігають по посуді в раковині, перебираються та шкодять нашому житлу. А якщо ви не зробите цього, ми звернемося до органів, які вже примусово виведуть шкідників, а вас можуть посадити за неодноразове порушеення санітарних норм, а посадять вас не у в'язницю. Повірте, я маю зв'язки які допоможуть відправити вас у Донецьк до військового підрозділу, а панькатися з вами там, як тут — ніхто не буде. — Волошин говорив спокійно, але тільки дурень не помітить наскільки ві розлючений.

—Дякую, Максиме, що правда я сказала б інакше, та ваш варіант мені подобається значно більше. — сказала Олександра, — Думаю ти нас зрозумів Гєник, або виправляєтесь, або крім сан-станції вас чекатимуть щей окопи, а знаючи тебе ти не гориш бажанням туди йти. Правда? — скептично запитала я. Обоє п'яниць часто закивали. — Я сподіваюсь, що цього разу ви нас зрозуміли. 

     Марчук та Волошин пішли до квартири, Олександра поклала Дігл на місце в шухлядку столу. Вона змучено видихнула потерла лице руками і сіла на диван. Марія Петрівна чула всю нашу розмову з горе сусідами і була вдячна своїм жильцям, тому і не розпитувала їх.